— А хиба лише те може жити, що тобі потрібно? — з докором вимовив старий.
— Авжеж! — зовсім вже здивовано додав хлопець, — що непотрібно, того і не треба. Ось лобода, або березка непотрібні, їх і виполюють.
— І то лише там, де вони шкодять. Ти певний, що жаба цілком непотрібна?
— Ну яка ж користь з ней?!.
— Ти би сів, Грицю, подивився би, що вона робитиме…
— Скажуть ж таке, діду! — зареготався хлопець, — хіба ж я жабячий пастух… — але, побачивши, що дід не жартує, він засоромлено замовк.
— Порозумніші за тебе люде стежили за жабами і довідалися, що вони мух ловлять, комарів їдять і тим, звичайно, корисні… А ти ось і подумати не хочеш, на що може жаба здатися. Большевик ти…
— Чого це ви, діду, лаєтесь?.. — образився Гриць.
— Бо вони, і лише вони, за те тільки людей вбивають, що їм здалося, що ці люди їм зовсім непотрібні. Їм мало було того, що вони людей винищили і країну сплюндрували. Вони уявили собі, що є инший засіб керувати державою. Може воно і так, але йти до нього треба поволі, а не приставляти до груді народу кулемет і наказувати.
„Вони зруйнували, старий устрій і натомісць улаштували карікатуру, де погані боки вже стали не смішні, але жахливі, а гарні в старому строєві були такі невеликі, що їх ці карікатуристи і не помітили.
„Як варварськи, по гунськи зруйнували вони стару сістему: бий офіцерів, хай правлять совдепи! Смерть сищикам та поліцаям, льокаям старого режиму. Геть кару на горло! Вбивай усіх буржуїв, що лише кров смокчуть з народу!!!
„Знищили! I до чого довели: замісць старшин, командують сами підпанки з солдатів, що завжди були жорсточішими та ще й по дурному… Сиск стоїть краще ніж за часів Івана Грозного! Смертної кари немає тепер: вбивають, кого впіймали, нещадно катують по чрезвичайках…
„На місце забитих, розігнаних, заляканих повстали сотки тисяч, міліони нових буржуїв та бюрократів. Вони витрачають народне майно, зібране попередними „кровопивцями“, грабують гроші тих, що в старі часи працювали, роскидають повними жменями золото та дорогі камення на закордонних ледарів, аби тільки вони не працювали!…“
— Я вже до дому піду, діду, — ледве вимовив хлопець. — Мені страшно.
— Почекай, я тобі щось винесу, — змягчився дідусь.
Він нахилився і поліз в свою нору. Коли ж він знову з'явився на світ Божий з цукеркою в руці, то вже хлопця близько не було.
— Грицю! — гукнув старий. — Що ти там робиш?
— Зараз! Я кропиву рубаю ломакою, щоби вас не пожалила, як велика стане.
— Дурненький ти хлопчисько, не розбереш, де друг, а де ворог, — погладив його по голівці дід; — а серце в тебе добре. Хіба ти не розумієш, що мене кропива захищає, я тільки і чекаю щоби вона вирисла та зовсім мене затулила?… Ну, ходім я тебе проведу садочком.
Навкруги було тихо. Коли не коли наскочить на дерева вітер, погойдає гилля, пошарудить листям і побіжить далі. У невеличкому панському ставочку, який, посередині, де ще не встигли розростися лопушник з очеретом, зовсім вкрився зеленою ряскою, жаби репетували мов несамовиті. Від їх весільних пісень дзвін в ухах стояв такий, що у голові гуділо.
Грицько і дідусь попростували до дороги садком проз високі пні зрубаних дубів, яблунь та ясінів; але на дорогу вони не вийшли, а пішли вздовш по-під густими кущами жовтої акації. Сонце заходило і маленькі хмарки на заході ніжно вимальовувалися на блідо-блакитному небові золотистими, рожевими та жовтогарячими плямами.
— Смачні у вас, діду, цукерки! — вимовив хлопець, коли рот нарешті спорожнився і він одержав змогу знову балакати. — І звідки ви їх берете?
— Це в мене ще з міста привезені, — всміхаючись відповів старий, та зітхаючи додав: — але вже мало їх залишилося. А на селі зовсім немає солодощів??
