шаються ними з великим трудом. До своєї кишені чужі гроші кладемо з радістю, ну а коли треба віддавати, — так воно погано. Ну, слава-ж богу, що удалося мені витягти назад дві тисячі франків, які два роки гуляли по світі, аж нарешті знов до мене попали.
Маскариль (до себе). О! Це було-б не погано ухопити ті дві тисячки налету. А ну — чи неможна, бува, причепитися до цього дядіньки поближче? Тим більше що я знаю, як до нього говорити. Пане Ансельме! Я тільки що бачив…
Ансельм. Кого?
Маскариль. Та вашу Нерину.
Ансельм. А-а!.. Ну?
Маскариль. Як же вона вас кохає!
Ансельм. Вона?
Маскариль. Ну просто жаль дивитися.
Ансельм. От спасибі тобі за таку звістку.
Маскариль. Ще трохи — і, бідненька, вмре від кохання. Вона-ж що хвилини повторює: „Ансельм, мій помпончик! Коли-ж ми вже з'єднаємося до-купи?“
Ансельм. Чого-ж вона досі мені нічого такого не сказала? Ах, дівчата, дівчата, — який то скритий нарід! Ну, от ти, Маскарилю, — як ти скажеш? Хоч я й старий, але я-ж таки ше можу подобатися з лиця?
Маскариль. А чому-ж? Обличчя ще туди-сюди. Хоч і не з дуже гарних, але за те й не з приємних.
Ансельм. Отже?
Маскариль (пробує витягти гаманець). Отже, вона від вас без ума, аж просто не дивиться на вас…
Ансельм. Як, як?
Маскариль. Инакше як на чоловіка і хоче від вас…
Ансельм. І хоче від мене?
Маскариль. Узяти гаманець. (Витягає гаманець, але той падає).
