Маскариль. Не ви одні. Я теж незадоволений.
Пандольф. Правда? А я думав у вас лад у всім.
Маскариль. Між нами? Годі, пане. Я завжди навчаю його в чім його повинність, і ми вічно сперечаємось. От ще й зараз посварилися, а через що? Він не хоче дружитися з Іполитою — а я йому доказую, що цим він ображає вас.
Пандольф. І ви сварилися?
Маскариль. Та ще як!
Пандольф. Гм… Тоді виходить, що я помилявся, бо мені здавалося, що ти в усім йому помагаєш.
Маскариль. Я?.. Отакий світ тепер. Та як би ви все знали, то ви-б їй-богу ще платили мені гроші, як благочестивому наставникові вашого сина. Ви самі не могли-б наговорити йому більше мене. Що-дня кажу я йому: «Паничу! Годі вже вам вести таке життя. Подивіться на свого татуся — як його всі поважають. Не засмучуйте його серця, беріть у життю з нього приклад».
Пандольф. Оце гарні речі. Ну, що-ж він каже на те?
Маскариль. Що він каже? Та дурниці. Та ще такі, що й мене збиває з толку. Не те, щоб у нього не було в душі чести, яку він мусів же дістати від вас, але ще розум у нього спить. От як би ви дозволили мені все вам сміло сказати…
Пандольф. Говори. Говори все сміло.
Маскариль. Це, бачте, тайна, яку мені не хотілося-б розголошувати. Але вам я її можу сказати, правда?
Пандольф. Само собою.
Маскариль. Отже, знайте, що ваш син закохався в невільниці.
Пандольф. Мені щось казали про те, а тепер я певен, коли чую це з твоїх уст.
Маскариль. Отже, бачите, як я вмію берегти тайни.
