Пандольф. Бачу, бачу.
Маскариль. Що-ж ви думаєте проти того робити? Мені здається, що треба всю цю штуку припинити: купити невільницю оту й вивезти куди-небудь подалі. От викупіть її й передайте мені, а я знаю торговців, які дадуть за неї добрі гроші. Отже ви й заробите й відведете лихо від сина.
Пандольф. Розумні речі приємно й слухати. Але я не дуже вхожий до Трюфальдена.
Маскариль. Ну, то поручіть це панові Ансельмові.
Пандольф. Оце буде краще. Піду зараз, побачу Ансельма, поручу йому купити невільницю й передам її тобі. (Пішов).
Маскариль. От і добре. Піду скажу о тім своєму паничеві.
Іполита (входить). А-а! От як ти мені служиш? Я все чула, й знаю тепер твої штуки. Ти ж мені обіцяв помогати в моїй любови до Леандра й відвертати від шлюбу Лелія, за котрого мене силують, а тепер робиш зовсім навпаки? Але ти помилишся. Я зумію так зробити, що купівля ця не відбудеться. От зараз іду і…
Маскариль. Чого ви так спішите? Що за ґедзь вас укусив, що ви, не розтямкувавши діла, накинулися на мене? Це таке, що хоч усю вашу справу кидай.
Іполита. Чим ти ще хочеш мене обдурити? Я-ж усе чула своїми вухами.
Маскариль. Але-ж це все для вас! Це-ж я хочу обох папіньок зловити на вудочку: їх руками хочу купити Селію, щоб віддати її мойому паничеві, а ваш тато тоді побачить таку штуку і сам відмовиться від такого зятя, — от тоді й пана Леандра давайте.
