Сторінка:Все не в лад (1924) Мольєр.pdf/29

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

гадки. Все це вигадав Лелій, щоби не дати нам у руки Селії.

Маскариль. Дивись ти! І хто-б подумав.

Леандр. Але Трюфальден чомусь так повірив у той лист, що не віддає Селії, як я його не вговорюю.

Маскариль. Отже, виходить, він тепер ще дужче буде стерегти, й я вже не можу ні нащо надіятися.

Леандр. Ну, хто його знає. Що ж до мене, то раніше Селія мені тільки подобалася, а тепер так я на все ради неї готовий, я думаю навіть, чи не одружитися мені з нею.

Маскариль. Ви би готові одружитися?

Леандр. Я, властиво, не знаю, але… Хоч вона бог там зна якого роду, але така-ж гарненька, така гарненька… І така чесна дівчина.

Маскариль. Ви кажете чесна? Гм…

Леандр. Що ти там гумкаєш? Коли знаєш що, то говори.

Маскариль. Але ви, пане, аж зблідли. То може мені краще помовчати.

Леандр. Ні, ні… Кажи.

Маскариль. Ну, то добре. Тільки з христіянського милосердя я хочу одкрити вам очі. Ця дівчина…

Леандр. Ну?.. Ну?..

Маскариль. Зовсім не така вже недоступна. Серце у неї не камінь, — очевидно для того, хто вміє підійти й знає з якого кінця. Вона дуже добре вдає невинну й хоче, щоби її вважали нечіпахою, але що я знаю — те знаю.

Леандр. Та невже-ж?.. Селія?..

Маскариль. От-от — Селія-ж. Уся ота її недоторканість — тільки маска, що знімається при виді золотих монет.

Леандр. І ти думаєш, що я тобі повірю?

Маскариль. Та то вже ваше діло. Хочете вірте, хочете ні — що мені до того. Але як ви одружитеся, то візьмете собі в хату громадську власність — це певно.