дня, як мені на все те тяжко дивитися, як мені наобрид світ і я хотів би потрудитися для спасення душі, а для того шукаю таку добру людину, котра би мене пригріла. Казав, що він мені дуже сподобався і що я хочу йому служити до кінця днів своїх без усякої плати. Навпаки — хочу віддати йому в руки де-які грошенята, що мені лишив батько в спадщину. Сказав навіть, що, по моїй смерти все своє майно завіщаю йому. Ну, старий і розлакомився. Завів зі мною сердешну розмову, росказав мені про свого нещасного сина, що…
Лелій. Але ти мені вже це говорив, я знаю.
Маскариль. Так, так, говорив аж двічі, але вам не пошкодить вислухати і в третє, бо ви й десять разів вислухаєте, а таки зробите дурницю. Бо не во гнів вам сказати, головонька у вас таки пустенька.
Лелій. Ну, говори, тільки скоріше, бо час не жде.
Маскариль. Так от, бачите, — Трюфальден колись-то жив у Неаполі й називався Занобіо Руберті. Десь якось закрутили його в політичну справу — сам він не така людина, щоб робити державні перевороти, — ну й довелось тікати. Утік і скоро прочув, що його жінка й дочка померли; зостався у нього тільки син Орас, котрий виховувався в Болоньї у професора Альбера. Два роки шукав наш Трюфальден свого сина — і жадних вісток. Тоді він рішив, що син його теж помер, і приїхав до нашого міста, назвавшися Трюфальденом. І от уже дванадцять літ, як про сина він і чутки не мав. Оце ж вам історія, на яку ви можете сператися. Тепер ви будете вірменським купцем, який приїхав з Турції й бачив там живими й здоровими сина й його вчителя. Це ж буває так — люде їдуть морем, на них нападають турки, беруть у полон, а потім, літ через 15—20, коли всі вже й думати забули, з'являються нанове на світ божий. Я, наприклад, знаю цілу сотню
