Лелій. Ах ти негіднику! Ти ще смієш обзиватися до мене?
Маскариль. А це за те, що ви тяпали без пуття, а Жанети не бачили. Але тепер, бачте, я вже не гніваюся, хоч і варт би було за ваші дурноляпства. Та вже бог з вами. Добре хоч те, що рука моя походила по вашім хребті.
Лелій. Ну, підожди ти, — попадешся в мої руки.
Маскариль. Та коли ж ви самі в усім винні.
Лелій Хто? Я?
Маскариль. Еге-ж, ви. Балакаючи з Селією, ви осліпли й оглухли, й не бачили, що Жанета слідить за вами й підслухує.
Лелій. От тобі й маєш! Та невже-ж вона чула?
Маскариль. Еге ж, чула. Ви роспустили свою вершу — ну от вам і нагорода.
Лелій. Ой, господи. Що-ж я за нещасна людина на світі. Але завіщо ще й ти на мене напосівся?
Маскариль. Ну, а як же було инакше, коли він прямо казав, що й я тут замішаний. Ну, от, щоб відвернути ті підозріння…
Лелій. Та воно так, але все-ж тобі слід було б не так розмахувати рукою.
Маскариль. Еге, — коли-ж він так пильно стежив за мною. А окрім того, вже признаюся по щирости, я таки хотів зігнати свою досаду. Ну, та що про те толкувати. От коли ви тепер дасте мені слово, що не будете мститися за ті удари, то я обіцяю, що Селія буде ваша не далі, як через два дні. Чуєте?
Лелій. Ох… Хоч ти й був дуже… дерзкий зі мною, але за таку обіцянку…
Маскариль. Ну, що-ж — даєте слово?
Лелій. Та даю.
Маскариль. Обіцяйте окрім того, що ніколи й ніяк не будете мішатися в мої плани.