біраєте у них усіх їх поклонників. Нема ні одного серця, яке урятувалося-би від стріл ваших очей. І моїх поклонників ви позабірали геть чисто усіх.
Селія. От як тут уміють насміхатися з милою усмішкою. Але помилуйте ви мене, — я зовсім не повинна в усіх тих злочинах, в яких ви мене обвинувачуєте.
Іполіта. А Лелій? А Леандр?
Селія. Я думаю, що коли вони осліпли настільки щоби кинути вас ради мене, то за такими поклонниками не слід би було й жаліти.
Маскариль (вбігає). О, господи! От новина, так новина.
Селія. Що таке?
Маскариль. Та ви тільки послухайте!
Іполіта. Але що-ж слухати?
Маскариль. От так штука!.. По улиці йшла циганка. Нараз кидається на неї якась жінка із страшенною лайкою. Та ба — за лайкою пішло діло й на волосся, хоч його там, сказати правду, було мало. Позбігалися люде, прибігли в тім числі Андрес і Трюфальден. І от, нараз, та жінка придивляється, придивляється до Трюфальдена та й каже: «Так от де ви, пане Занобіо Руберті. Нарешті я вас знайшла. Це-ж на мене ви здали в Неаполю вашу донечку, — і яка-ж то була гарна дитина. Але оця відьма, оця циганка втерлася в наш дім і вкрала дівчинку. Ваша дружина з горя померла, ну а я взяла гріх на душу й сповістила вас про смерть обох, бо боялася кари. Але тепер от я знайшла цю прокляту циганку, то нехай вона скаже, що вона зробила з вашою дочкою». Чуючи це все й чуючи ім'я Занобіо Руберті, Андерс весь час мінявся в лиці, а нарешті каже
