Селія. Ні, я знаю тільки білу магію.
Маскариль. А річ ось у чім. Пан мій закохався в одну дівчину. І він дуже хотів би побалакати з своєю красунею, але її береже день і ніч таке чортище, що туди й не підступишся. Окрім того він довідався, що й другий парубок закохався у ту-ж дівчину, так от я й хотів би довідатися, чи може він надіятися на щастя, тоб-то мій пан. Це можуть сказати тільки ваші уста…
Селія. Під якою звіздою твій пан народився?
Маскариль. Під звіздою кохання.
Селія. Хоч ти мені й не сказав, кого він кохає, але моя наука досить мені те відкрила. Та панна — дівчина з чулим серцем і, хоч не любить говорити про свої таємні почуття, але по моїй науці вони мені видні, і я тобі їх відкрию.
Маскариль. От вона, сила волшебства!
Селія. Коли твій пан справді кохає, то нехай не боїться, що його зітхання зостануться без відповіді. Він може надіятися: фортеця, яку він хоче взяти, відчиниться для нього.
Маскариль. Але ж цю фортецю береже начальник!
Селія. В тім то й біда, але я й тут навчу вас, що маєте робити.
Лелій. (підходить). Пане Трюфальден! Ви не турбуйтеся: це мій слуга, й він явився тільки після мого приказу. Я післав його переговорити, — чи не продали би ви нам оцієї панни, і скільки-б ви за неї захотіли.
Маскариль. А, щоб тебе чорти побрали, дурня!
Трюфальден. Ого! Ця промова щось не сходиться з першою. Кому-ж із вас двох вірити?
