Що до самого змісту цієї статті, то він, як слушно підкреслюєте це в листі Вашому, може служити доказом невилічимої заскорузлості т зв‘
“культурних” польських сфер. Історія їх нічого не навчила і не вчить.
Вони не в стані вилічитись з готентотської моралі і зрозуміти, що коли чесними єсть ті Німці які, осівши на стало в Польщі, стали Поляками, то так само чесні єсть ті Поляки, що, осівши на стало в Україні, стали Українцями. Але Бог з ними! Думаю, що оця їхня тупість для нас не має великого значіння. Хто сьогодня згадує, наприклад, про “обуреня” деяких Англійців на американських “кресовців”, що в своїм краю хотіли мати свою державу і свою націю. Зрештою, в часах, як дійсно зарисовувалась вже в 1918 р. за Гетьманства наша Українська Держава, я мав не раз нагоду бачити дуже швидку зміну відношеня до нас тих польських сфер, що перед тим, в часах нашої слабості, нічого, крім лайки для нас не мали.
Тому-то так велику вагу привязую тепер до наших внутрішніх відносин і уникаю полеміки з Поляками та Росіянами. Сусідів переконаємо не нашою ідеєю, яку вони все будуть висміювати, а здійсненям цієї ідеї. Здійсненя-ж залежить тільки од нас. І ось тут брак у нас на Наддніпрянщині тих основних для буття нації консервативних підстав, які вже єсть в Галичині і до витвореня яких Ви так багато спричинились (сьогодня колишні революціонери галицькі повторюють Ваші слова) — мучить мене більше, ніж насмішки панів Бялковських. Не трачу одначе надії, що цей брак буде надолужений і що біля нашого консервативного Гетьмансько-монархічного прапору буде поволі наростати державна українська сила.
Ще раз, дякуючи за лист і доброзичливе відношеня, прошу Вас, Високодостойний Пане Раднику, прийняти вислови найглибшої пошани, з якою все для Вас остає Ваш покірний і відданий слуга
Вячеслав ЛИПИНСЬКИЙ