Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/11

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


ненавидітиме тим більше, що Ви будете для нього одинокими, доступними його злобі, панами. Нас, що залишаємось Росіянами і Поляками — такими, якими зробила нас сама-ж історія Вашої України — раби бояться, бо за нами стоїть сила тієї чи иншої метрополії. Але Вас, що — безборонні — йдете поміж них! Вас, яких кожний з них може своїма пером і язиком в спільній з ним Вашій »українській мові« доторкатись! Вас, що в цій мові рабів — і серед заздрости рабів — хочете творити вищу, благородну, не рабську Україну! Чи Ви знаєте, нещастні, що Вас жде? — Доля Юріїв Немиричів, замучених черню козацькою на втіху Москві Варшаві…

Врешті знайте коли якась »нація« в роді Ваших Українців, до яких Ви так легкодушно йдете, біжить на вірну смерть, то нема людскої сили, що могла-б її від цього здержати. І розум, виразник інстинкту самозаховавчого в людині, наказує завчасу відійти від глупої колоніяльної юрби, побиваючої тих, хто міг-би помогти їй в державу і націю обєднатись.«

Панам вторують такі-ж циніки інтеліґенти. »Гей Ви, пани самогубці! — регочуться вони. Невже Ви не бачите, що будуччина належить тільки до народу і до нас, його представників, інтелігентів. Невже Ви не бачите, що Ви українським селянам, робітникам і інтеліґентам непотрібні і невже Ви не вмієте навіть умерти? Бо на що Ви пишете оці свої »Листи« — предсмертні галюцинації верстви засудженої на смерть? Хіба на те, що хочете прискорити цю смерть!«

Інстинкт самозаховавчий — відповім я Вам, пани — проявляється двояко: одні живуть, оминаючи боротьбу, а другі власне боротьбою роблять собі місце в світі. І нема тут критерію »лучшого«, бо це річ одідиченого типу, темпераменту. Так! — державництво українське це шлях для нас найнебезпечніщий: найбільшого опору і найтяжчої боротьби. Але й предки наші, що колись мечем пустелі українські від кочовників і українських руїнників одвоювали, теж не ходили найбезпечніщими шляхами. І повірте, що коли ми на продовжені цього предківського шляху переможемо, то себе і свій тип заховаємо не гірше ніж Ви свій. А як що згинемо, то не стратимо нічого, бо власне Ваш шлях пристосовуваня по лінії найменшого опору був-би для нас певною смертю, не життям.

Тому також ми не можемо прийняти Вашого фаталістичного »непротивленія злу«. Ми віримо, що коли хто з діда прадіда, як ми, живе на Україні, то честь (чи відомо Вам, читаче-циніку, оце поняття?) наказує йому про свою Батьківщину дбати. Ми не знаємо, яку долю Бог судив Україні і хто помиляється чи Ви, чи ми. Але інстинкт і розум, дані нам од Бога, кажуть нам, що тільки в боротьбі за своє незалежне державне істнування Земля наша Українська зможе витворити свою власну постать на хвалу Того, Хто творить все істнуюче — істнуюче тому, що сильне — а сильне тому, що моральне і розумне. Проти закону буття йдете Ви, що не хочете напружити всі сили, аби бути! За лінь, за бездушність, за брак ідеалізму, за повзання тільки в напрямі тілесного, матеріяльного, Бог Землю нашу »велику і обильну« карає. І не буде Вам на ній дано людського життя доти, доки напруженям всіх сил не здіймете з неї і з себе прокляття небуття прокляття колоніяльної безвласнодержавности.

Для цього Ви мусите піти нашими слідами. Мусите прийняти мову тих, кого Ви називаєте рабами. Прийняти не на те, щоб упідлитись, зукраїнізувавшись, і щоб самім рабами стати, а щоб раби перестали бути темними, Вас і Україну вбиваючими, рабами. Хто скаже їм, що злоба, зненависть, зрадництво, брехня їм

X