Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/110

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


ности й моралі праці, без якої ніяка соціяльна революція й перемога пролєтаріяту не тільки тепер, але й у будуччині не буде ніколи можлива.

Така Трудова Монархія прийде, бо прийти мусить. Коли не збудуємо ми її тепер самі добровільно й свідомо, рештки старої цивілізації, культури й націю нашу при тім зберігши, то збудує її за деякий час людський інстинкт самоохорони під впливом економічної руїни, політичної анархії, голоду, тифу, холери й чуми, які собою сучасну соціяльну революцію й усі повсталі з неї народні республіки завершать.

До боротьби за повну державну й національну незалежність української нації провідники пролєтаріяту нашого в часах дореволюцийних себе духово й ідейно не підготовили, найвищого напруження національної волі та енерґії не сотворили й тому в часах революції по лінії найменшого опору покотилися. Тому між ними не міг появитися ні один творець, не міг прийти український Лєнін. Невже, не підготовлять вони себе й до приняття нової грядучої політичної форми істнування вільних, незалежних, працюючих націй, без якої життя й нашої нації буде неможливе, а будування якої без активної допомоги українського пролєтаріяту, силами самого тільки монархічного по своїй природі, хліборобського селянства, буде з попередньою, тяжкою і непотрібною руїною звязане.

За трудову монархію, чи за республіканську анархію? За національну волю чи за національну неволю? — Ось ті питання, на які ті, що на чолі пролєтаріяту українського стоять, перед ним і перед цілою нацією, як не тепер, то колись відповісти мусять.


*  *  *

„Той, хто сфабрикував утопію, призначену на те, щоби ущасливити людство, вважає себе посідачем права власности на свій винахід. Він думає, що ніхто краще від нього не може прикласти до практики його системи. Він уважавби за річ дуже нерозумну, колиб його література не принесла йому державної посади. Але ми абсолютно нічого не винайшли, ми навіть твердимо, що не істнує нічого до винайдення “[1]

Навівши на прикінці ці слова нераз вже цитованого мною великово ідеольоґа синдикалізму Сореля, прошу читачів цього листа мене до таких фабрикантів соціяльних утопій — про яких говорить Сорель — не причисляти. Думок своїх не опатентовую, бо вони не мої. Вони тільки сформуловані мною, а виніс я їх з того оточення, серед якого я виріс, з того хліборобського класу, до якого душею й тілом належу, і який так мусить думати з хвилиною, коли знов національно-українським стає. Тим паче ними до ніякої по-

  1. G. Sorel: Réflexions sur la violence. 4-me édition, p. 51.