рода« Українська Народня Республіка повалила дідичного Гетьмана і бореться тепер в союзі з Польщею проти московських большовиків? Хіба не »виконуючи волю народа« Українська Радянська Республіка повалила виборного Головного Отамана і в союзі з московськими большовиками бється з Українською Народньою Республікою і її союзницею Польщею? Хіба не на підставі »волі народа« править Україною Раковський і хіба не »з волі народа« став Головним Отаманом С. Петлюра? Хіба врешті не виконують »волі народа« наші федералісти і москвофіли, пропаґуючи ідею єдиної й неділимої федеративної, демократичної, народовладної Росії?
»Оця Руїна наша скінчиться з хвилиною, коли ми політично і національно усвідомимо джерело влади: народ. З хвилиною, як ціле джерело влади — народ — усвідомиться, то й сама влада народня стане суцільною і свідомою« — таку відповідь дають на ці факти наші республіканці демократи.
Але-ж знов-таки факти нашої минувшини кажуть, що і Виговський, і Пушкарь, і Брюховецький, і Тетеря, всі вони так само всіма силами народ політично і національно усвідомлювали, і всі вони з того усвідомлювання свою силу політичну черпали. І можна з певностю сказати, що послідній козак український був більше »усвідомлений« своїми »народолюбними« провідниками, ніж наприклад перший боярин московський. Бо коли московський боярин тільки накази понаднародної і понаднаціональної, традицийної і дідичної влади царської дисципліновано виконував та цеглину за цеглиною до будови своєї держави клав, то український козак увесь час »усвідомлювався« на своїх чорних радах, вислухував усіх, хто його мав усвідомлювати і, зрозумівши з цілого того усвідомлювання тільки одно: »хто дужчий, той і лучший« — хилився врешті за всякою, хочби і сторонньою силою, туди-ж і своїх усвідомителів за собою потягаючи.
В результаті з Московщини »темної і неусвідомленої«, але гордої почуттям власної сили і власної »слави«, персоніфікованої в особі єдиного дідичного Царя — витворюється свідома себе, єдина й неділима, міцна нація московська. А наша, усвідомлена в своїй демократичній козацькій республіці, нація українська, стративши почуття своєї сили, слави і єдности, персоніфікованої в особі єдиного Гетьмана, та придбавши натомість багато усвідомителів, дійшла до того, що поділилась на москвофілів, польонофілів і українофілів і що треба тепер наново починати »усвідомлення народа« та доказувати йому демократичними засобами, що він єсть нацією, хочби такою-ж, як і нація московська. Та чи можливо-ж це »доказати«? Чи в стані демократія своїми демократичними засобами »народ« національно усвідомити?
В основі поняття нації лежить містичне ядро. Скільки-б ми прикмет нації — як мова, культура, література, територія, раса і т. д. — не вичисляли і не аналізували все в кінці кінців дійдемо до того чогось невідомого, до того, що прийнято звати »душею« нації. І психольоґічне розуміння нації приймають в кінці кінців усі чесні й по-
