літературі, нацією-калікою, одною з тих, яких багато було і єсть ще й тепер в Европі.
Народ, в якому 90% не знає письма, не можна національно усвідомити демократичними »метеликами«, »видавництвами« і партийними »лозунками«. Кожний національний державний лад мусить відповідати степені стихийної національної свідомости нації, степені її культурного розвитку і її внутрішнім соціяльним взаємовідносинам — в противному разі нація не матиме свого власного державного ладу, а не маючи свого власного державного ладу, вона не буде нацією.
Пустопорожній інтеліґентський фразер — для якого байдуже, чи буде істнувати нація, а важно тільки те, що про його »літературу« скаже »публіка« і »історія« — може собі дозволити на »послідній модний фасон« якоїсь соціял-літературної утопії. Але кожний патріот (розуміється в ґраматичному, а не в демократичному розумінню того слова), для якого доля батьківщини єсть його власна доля, мусить в своїй практичній політичній праці обминати »літературні моди«, особливо у нас, де війшло в звичай »додумуватись і дочитуватись до українства«. Зі стихийної, а не з літературної свідомости може вирости наша нація, і кожний з нас, хто життям а не літературою з рідною землею звязаний, мусить перш за все з проявами тієї стихийної свідомости числитись.
Виростаючи самому національної ірраціональної стихії, маючи її в собі, в крові свого серця, старатись своїм розумом, своїм знанням повести її за собою, творити для неї розумні, раціональні, відповідаючі степені її стихийного розвитку, державно-національні форми життя — а не зі своєю літературою приходити до стихії і потім, безсило борсаючись, плисти по її потоку — ось на нашу думку завдання кожного »чесного з собою« українського політика, для якого Україна це життя, а не література, і українська літературна праця це тільки засіб усвідомлювання і оборони того життя, а не ціль, сама для себе вистачаюча.
І коли прояви нашого стихийного національного життя трактувати поважно, з любовю, так як своє власне життя, коли не плювати на них і не дивитись на них з комічного боку, як це прийнято в нашій демократичній літературі, то обовязком кожного політика єсть старатись усіми силами повалено зясувати собі і чесно усвідомити собі ці прояви.
Хлібороби малі, середні і великі, зібрані в Київі в Квітні 1918 р. проголошують Гетьманом Всеї України нащадка старого гетьманського роду, і тільки за Гетьмана істнує фактично, а не в теорії, Українська Держава. Розуміється можна сказати, вживаючи висловів наших інтеліґентських »народолюбних« літераторів, що все це була »циркова комедія буржуйських і куркульських морд, розіграна під режисерством фельдфебельської німецької палиці«. Але хто не має приємности належати до світил і творців сучасної української демократичної літератури і хто бачив тоді в Київі ціх пригноблених, але завзятих українських людей — що хотіли спасти свою працю і культуру своєї рідної землі від рук ідейних і кримінальних руїнників — той мусить задуматись над питанням: чому ці люде, з яких 99½% не читали »усвідомлюючої« української літератури, в момент, коли