Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/146

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


дужчий на Україні хліборобський клас зможе поступитися своєю більшою реальною силою во імя ідейних, всенаціональних інтересів Держави і Нації, зможе здобути для себе в очах инших класів необхідний моральний авторітет, і тому зможе вжити свою більшу силу на будову Української Держави і на обєднаня Української Нації — ось шоста основна точка нашої політичної »орієнтації».

*  *  *

6. Единою основою, на якій може відродитись Українська Нація і зорґанізуватись Українська Держава єсть наша державно-національна традиція, звязана тісно з традицією Гетьманства. Ця традиція єсть. Вона істнує, вона здатна до життя, як показали нещо-давно минулі події: факт реставрації Гетьманства і фактичне істнування Держави Української тільки за Гетьманства.[1] Як би тієї традиції державно-національної у нас уже не було, то поняття Української Нації було-б літературною фікцією, а будова Української Держави — політичним блєфом. І всяка державно-національна українська політика була-б тоді не творчою, будуючою, громадською працею, а мексиканським спортом »для любителей — як кажуть Росіяне — сильныхъ ощущеній«. Кожний порядний і чесний Українець, який би

  1. Навіть В. Винниченко — якого не можна запідозрити в бажанню умисне вишукувати і підкреслювати істнування нашої державно-національної традиції — в одному з романів писаних ще перед війною, підмітив факт впливу тієї традиції на розбудженя національної свідомости. В психольоґії одного з персонажів цього роману — звичайного собі, як і 99% нашого народу, зденаціоналізованого Малороса — наступає глибокий переворот, коли він довідується від героя роману Вадима про те, що колись дійсно істнували українські Гетьмани. Ось як змальовує автор цю картину з життя: „Ну, коди так — раптом рішуче тріпнув головою Генадій Трифонович — то разговор тепер буде другой. Позвольте вас спитаться: чи ето єсть десь у книжках? — Вадим навіть назву одної книжки йому сказав. Старий, дивлячи у стелю, кілька раз повторив наголовок… Гетьмани, видно, серйозно і глибоко схвилювали його. Він не міг їх забути і весь час вертався до них, дивувався, хмикав і, помітно, все більш і більш приймав у свою свідомість. Але гетьмани не могли-ж самі по собі істнувати. Як ні як, а царі. Всякий же царь мусить мати своє царство, державу, царедворців, військо. І все це було хохлацьке, малоросійське. Тоді який небудь зайда-кацап не міг сказати природному малоросові на його землі: »пашол вон, бо я тут хочу сісти!« Це вже чорта з два! — І от ще що з неохочою цікавостю одмітив Вадим (це улюблений автором герой романа, соціяліст і літератор. В Л.) як тільки старий серйозно повірив в істнування гетьманів, він зразу ж немов чудом яким став далеко чистіще говорити по українському. Він, певно, не брехав, кажучи, що одвик, що все життя не балакав на українській мові. А тут раптом згадав і заговорив, і що далі, то вільніще, без ніяковости, а навіть з завзяттям якимсь, з викликом гордости. Мало того: коли він говорив про »кацапів«, в тоні його чулась вже образа… І видно було, що не тільки за те образа, що у нього хотіли однять службу, а за щось більше, давнє, за щось таке, про що він і сам не знав, що воно — образа. І тим більше вона тепер виростала, чим ясніще йому ставало, що це була образа, що він міг би вже давно образитись…“
    Чи стихийне поширеня української мови та пошани до саміх себе, взагалі поширеня національної свідомости іменно за часів теперішнього відродженя Гетьманщини — що підкреслив навіть в одній зі своїх промов инший український соціяліст, небіжчик Ткаченко — це не явище того самого порядку?