Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/21

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


І до чого доведе українство — ідею політичної і культурної незалежности України — оця інтеліґенція скунксової породи, яка його обсіла?

Ось наприклад як один з них бореться зі мною. »Найвидатніщий представник українського провансальства« — тоб-то глупого провінціоналізму, вайлуватости, небажання мати свою власну державу — так коротко характеризує він державницьку — ідеолоґічну і орґанізацийну — працю українську, якій віддав я всі свої сили, все своє життя. »Москвофіл, що поборює ідею української самостійности« — бреше про мене він і йому подібні на підставі сфальшованих цитат з оцих моїх »Листів«. Инші його брехні поминаю. Кидає він на мене ними вже від ряду літ, хоч перший я його не зачіпав і намагався це смердюче сотворіння обминати. Це не якийсь підрядний гад, якими повно українське болото і на сичання яких не звертається уваги. Це — редактор »найповажніщого українського журналу«. В голові його і тільки його одного мала »революцийно зародитись« — як він про себе пише — дійсна націоналістична непровансальська Україна. Хто він? Що він зробив для України? Во імя чого він скромну але творчу українську працю своєю скунксовою смердючою течею заливає?

Не в тім біда, що він Москаль. І з Москалів бували і єсть честні Українці. Зрештою, як нема чистокровних Американців — так нема і чистокровних Українців. Колонія єсть колонія: осідок людей ріжних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з ріжних її племен, рас і вір повстала одна Держава Українська. А творцем України єсть той, хто в святе діло унезалежненя української колонії приносить все найкраще, що єсть в ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов. Наприклад з московської культури принести можна почуття авторитету, орґанізації, дисципліни — як раз те, чого українству так бракує.

Отже біда не в тім, що він Москаль. Навіть не в тім, що він революціонер московський. Бо як-би Україна мала таких, як московські, революціонерів, то вони не допустили-б до панування большовицької Москви на Україні. Біда в тім, що його еґоцентрична і труслива вдача не могла перенести сміливости, дисципліни і орґанізації московських революціонерів — єдиного що єсть доброго між ними. І тому він втік від них. Не дух Лєніна для теперішніх проклятих антихристових часів приніс він і йому подібні на Україну, а дух того революцийного сміття, яке Лєнін знищив, щоб зорґанізувати і здисциплінувати зло. Власного українського большевизму не потрафили зробити всі оці »українські недобольшовики«. І наш Мітька Щелкопёров (назвім його так по ним-же в українській публіцистиці заведеному звичаю уживання не прізвищ противників, а прозорих псевдонімів) ніколи ніякої революції на Україні не робив. Він тільки з нахабством революцийного московського сміття шукав легкої карієри серед »дурних хохлів«.

Зпочатку вдавав він із себе »просвіщенного« петербургського есдека і лаяв »хохлів« за те, що вони дрібні буржуї, самостійники, націоналісти, не марксісти. Потім рішив спекульнути на націоналізмі і лає їх тепер за те, що вони марксісти, москвофіли, провансальці і не націоналісти. Будучи соціялістом москвофілом поборював він гнилий захід, шляхетську Польщу і буржуазні пересуди католицизму. Але, побачивши, що на цім карієри великої не зробиш, переодягнувся раптом в »западницький« костюм, став лаяти азіятську Москву і православіє,

XX