Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/266

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


історії —  як про це буде мова низче —  було завойованя Англії прийшовшими з Вільгельмом і ще в Нормандії зорґанізованими Норманами; прикладом другого — завойованя України »городовими« (тоб то земельними, осілими) козаками Богдана Хмельницького, які вже на Україні протягом століття, попередившого повстання, зорґанізувались з ріжних, зайшлих сюди в ріжних часах, однородних лицарсько-хліборобських і промислових елєментів.

Але чи це буде завойованя зовнішнє, чи завойованя внутрішнє — воно єсть завжди завойованя оружнє. Жовті цього типу ніколи не здобувають собі влади над чорними мирним шляхом. Вони також ніколи не приходять на землю чорних під ескортою і охороною якоїсь чужої держави, чи чужої орґанізованої сили. Коли на землі чорних вони застають вже якусь чужу їм по орґанізацийним формам, охлократичну або демократичну державу, то їх розселеня, їх розвиток, їх орґанізація відбуваються завжди на перекір бажанням цієї місцевої держави: проти неї, а не під опікою її сили. Вони самі з себе творять силу; вони самі в собі носять зародки власної державної орґанізації; вони тільки на саміх себе покладають всі надії удержаня своєї влади, ладу і порядку на завойованій ними землі. Тому їх завойованя завжди відбуваються зверху, в оружнім бою віч на віч з противником. Вони ніколи не опановують місцеву стихію знизу, бунтуючи проти ворожої ім, досі правлячої аристократії пасивні »народні« маси, або захоплюючи владу над чорною масою шляхом її внутрішнього розкладу, розбиванням її на взаємно себе поборюючі частини і ширеням в рядах чорних упідленя і зради.[1]

  1. Таким був в свому заложеню первісний робітничий рух. Його ідеалом було: з обєднаних расово і духово одним дідичним способом праці промислових робітників сотворити клас войовників-лицарів і продуцентів, які, зорґанізувавшись в боротьбі проти буржуазних держав, шляхом внутрішнього завойованя (революції) установили б свою владу на те, щоб дати завойованій ними пасивній масі (чорним) вищу матеріяльну культуру і вищі, лицарські форми громадського життя. Цей ідеал по суті своїй абсолютно нічим не ріжниться від того, що фактично зробило те земельне хліборобське лицарство, яке, расово та духово обєднавшись і зорґанізувавшись в боротьбі з державним хаосом, що лишився по розкладі Римської Імперії, потворило шляхом завойованя своїм мечем і своїм плугом, на руїнах цієї Імперії, всі сучасні західно-европейські нації і держави. Але робітничий рух (як колись в деяких країнах частина феодального лицарства — про що мова низче) в самім зародку своїм був заражений демократичною гнилю. Підпавши під провід т. зв. соціял-демократичних партій, на чоло яких вибились ріжні здекласовані мішанці неусталеної раси, він, з руху войовничих лицарів-продуцентів, перетворився в партію пацифістичних горожан буржуазних демократичних республік. Ці пацифістичні соціялістичні горожане бажають тільки: »вічного миру«, збільшеня платні за найману працю, зменшеня годин цієї праці, можности жити так, як живе демократична буржуазія, збільшеня числа своїх репрезентантів в правлячих буржуазно-демократичних кругах та міністеріяльних посад для всяких професіональних політичних шарлатанів і перш за все такого розкладу, приниженя і упідленя своїх буржуазних патронів, щоб звести їх до найнизчого рівня демократії. Тактика отакого упідлюваня і розкладуваня буржуазії на те, щоб поділитись з нею демократичною владою, зайняла в робітничому рухови місце колишнього бажання: сотворити з себе войовничий і кращий клас лицарів-продуцентів, який би знищив гнилу буржуазну демократію. В цім лежить головна причина сучасного розкладу робітничого соціялізму (бо партійній процвітає покищо разом з цілою демократією) і затопленя класократичного робітничого руху в демократичному багні: в вирівнюваню себе на низ, на расово і духово найнизчі типи. В нашій історії одинокий період могутности України за Гетьмана Богдана звязаний з перемогою української (бажаючої незалежної державної влади) козацько-шляхецької класократії, як над Польщею, так і над розкладовими тенденціями тодішньої, проти Польщи збунтованої, української демократії. Ця демократія, шляхом підбунтовування селянства проти правлячої польської республікансько-демократичної шляхти і шляхом розкладу всякими пропозиціями продажного миру польської держави — хотіла в цій заляканій »хлопами« і розложеній юдиними поцілунками шляхецькій державі здобути »права і привілеї« для себе: залізти самій в ряди правлячої польської шляхецької демократії. Замість того Великий Богдан: припинив залізною рукою анархічні селянські бунти, змагаючи одночасно до заведеня — замість попереднього беззаконня — законних норм в становищі селянства; винищив як польських так і українських, то плюючих собі в фізіономії то цілуючихся демократів, і в той спосіб знищив до тла на Україні польські демократичні республіканські форми державного життя; в завойованій в той спосіб зверху Україні він установив українську монархічну владу Гетьманську, оперту на козацько-шляхецькім лицарсько-хліборобськім класі, і притягнув до того українського найвищого (а не найнизчого, за якого сама себе представляла і за якого себе мала смиренна, але зажерлива українська демократія) класу, созвучні йому місцеві, як польські так і українські, лицарські і матеріяльно продукуючі аристократичні елєменти. Тільки завдяки винищеню в самім зародку українського демократичного розкладу і класократичному завойованю України, Гетьман Богдан Хмельницький став творцем нової Української Нації, а не більш радикальним демократизатором вже демократичною гнилю зараженої польської республіканської нації і держави.