Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/273

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


сильне почуття своєї місцевої — етнічної чи провінціяльної — ріжнородности, єсть вже у них в зачатку — созвучні прибувшим жовтим, лицарські і матеріяльно продукуючі — аристократичні ґрупи, в яких ця зачаточна окремішність знаходить свій вираз, свій тип. Иншими словами, в момент своєї зустрічі і жовті і чорні знаходяться в періоді розвитку і наростання своєї творчости, а не в періоді її розкладу і занепаду. Один напрям руху характеризує при цьому типі обидві раси, не зважаючи на те, що творчість пасивних чорних, в момент завойовницької акції жовтих, знаходиться в низчій стадії матеріяльного і морального розвитку так, як наприклад в примітивній, ще недовершеній в порівнанні з будуччиною, стадії розвитку знаходиться зріле — отже вже перейшовше якийсь свій певний розвиток в минувшині — жіноче яйце в момент приходу до нього заплоднюючого мужського семени. Обидві раси — і активна і пасивна — характеризуються при цьому типі своєю молодостю. Прибуття жовтих заплоднює не виявлену досі, дівочу творчу здатність чорних.

Під впливом приходу жовтих з їх творчою матеріяльною і громадською енерґією, чорна пасивна маса починає диференціюватись. Але в цьому класократичному типі така неминуча диференціація відбувається орґанічно, а не хаотично, як в типі демократичному. Чорні, диференціюючись, розвиваються тут і ростуть, а не розкладаються і не гниють, як це буває при пануванню демократії.

Добра орґанізація і міцна внутрішня спайка активних жовтих не дає їм розірватись, упасти вниз, зледащіти, розпорошитись та хаотично перемішатись і в результаті загубити себе серед пасивних чорних. Наприклад козаки[1] на Полтавщині і Чернігівщині ще й досі

  1. Розуміється слово це вживаю скрізь в його дійсному історичному значінню для означеня нашого історичного лицарсько-хліборобського класу, а не для означеня всякого солдата, як це прийнято тепер у нас. Цей новий звичай пояснюють відродженям наших історичних традицій. Колиб це дійсно було так, то ми би бачили змагання до відродженя козацького класу, як класу окремого і як класової аристократії, якою завжди була дійсна історична козаччина. Наділеня почесним титулом козака — всякого покликаного до сучасних армій горожанина, про якого ще невідомо, чи він завтра не стане дезертиром — можливо було тільки при повній власне неорґанічности, безтрадицийности, літературности і театральности сучасного демократичного українства, від якого пішла оця мода. Не прийшло ж в Польщі нікому в голову називати сучасного демократично республіканського польського солдата — »шляхтичем«, або в німецькій республіканській армії титулувати його »ріттером«, або називати красноармейця »красним дворянином« і т. д. Скрізь на цілім світі такі історичні назви у живих ще націй (бо наприклад лєґіонером, по смерти Риму, вільно себе, за браком спадкоємців, називати кожному) мають свій реальний, живий, орґанічний, кровю і ділами предків заслужений і для їхніх, живущих ще нащадків дорогий зміст. І так само козацтво українське це заслуга, це цілим рядом діл і жертв певного історичного класу здобута честь, а не мертва театральна бутафорія, яку вільно одягати кожному, хто збірається виступати в »малоросійському спектаклі«.