Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/305

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Почуття територіяльного патріотизму, інстинкту сусідства і земляцтва, без якого не можна помислити істнування державної, територіяльної нації — в здемократизованих колоніях розуміється немає. »Свій« означає тут не мешканця спільної національної території, а члена одної екстериторіяльної політичної спілки, який противоставляється »чужому«, хоч сусідові по землі, але членові иншої такої спілки. Симпатія до мешканців инших земель і зненависть до земляків (»ненавидять себе взаємно так, як горожане У. Н. P.« — каже сучасна приказка) — ось характерна ознака »патріотизму« колоній. Нація з поняття територіяльної, державної, культурної, матеріяльної і духової, взагалі орґанічної спільности, що виросла з минулої спільної традиції, перетворюється тут в ознаку партийну, і до неї можуть належати тільки члени оцього партийно-спекулятивного, на доходи в будуччині обрахованого предприємства. В метрополіях, де єсть ще орґанічні останки колишньої класократичної нації, або де нація держиться механічно при купі останками старого охлократичного державного апарату, всі ці партийні демократичні »нації« говорять принаймні одною, виробленою колись, мовою і мають одну спільну, колись вироблену, назву. Але в колоніях всі ці ріжні демократичні »нації« говорять звичайно ріжними мовами і мають ріжні назви, бо кожна метрополія, при помочі своїх місцевих демократичних прихильників, надає часто колоніям инше, їй інтересам відповідаюче, імя. Нема тут розуміється теж, крім поліцийно-державного закону метрополії, почуття одної, обовязуючої всіх мешканців даної території в їх взаємовідносинах, орґанічної законности. Тут не було основи для такої орґанічної законности: — оружного і морального класократичного завойованя — і тому кожна колоніяльна демократична і екстериторіяльна »нація« бажає мати свій власний, окремий, екстериторіяльний закон і т. д.

Нігде процес витворюваня своєї власної національної аристократії, без якої не може бути нації, не зустрічає стільки перепон, як в колоніях. Завязки такої аристократії, про які була мова вище, винищуються метрополіями завжди при помочі самих же мешканців колоній. Серед колоніяльних метисів сильні метрополії завжди знаходять досить охочих, щоб свою власну аристократію вирізати і винищити, викликуючи в той спосіб найгіршу форму національної деморалізації і національної руїни: повну зневіру в свої власні сили і безмежну погорду до своїх же земляків.

Отака моральна смерть місцевої національної аристократії (а разом з нею і смерть нації, »відродженої« по методу напр. »Відродженя Нації« п. Винниченка) лежить в інтересі метрополії більше, ніж її