смерть фізична. Тому нема засобів, яких би не вживали метрополії, шоб тільки підняти місцеві маси, проти місцевих державно і національно творчих аристократичних елєментів. З цього ремесла — винищування і цькування власних »панів« — живе демократичний метис. І поки ці »пани«, чи кандидати на панів, не в стані своєю власного орґанізованою силою вгамувати руйнуючу діяльність місцевої демократії — доти не може бути мови про національне і державне визволеня колонії. Доти проти її визволителів завжди підійме пасивні »народні« маси, по наказу метрополії, той чи инший місцевий демократичний метис. Доти весь розвиток громадського життя колонії буде відбуватись в напрямі вирівнюваня на хама. Доти найкращі умови для розплоду і виживання матимуть в ній найгірші, руїнницькі і найбільше антігромадські типи. І доти врешті постійно будуть елімінуватись з такої колонії елєменти найкращі, найбільше творчі, найбільше громадськи чутливі, найбільше гостро відчуваючі всю гидоту колоніяльного життя.
При таких умовах, єдиним щасливим виходом для колонії являється скерування — як напр. в Провансі — всіх місцевих окремішно-національних проявів і бажаннь в сферу красного письменства, етноґрафічної штуки, культу місцевих поетів і фолькльорної та історичної науки. Тільки при повній одмові од всяких політичних незалежницьких державних тенденцій з боку тих, що єдині могли б, як би були сильні, цю національну державу сотворити — демократичний метис не чуючи вже небезпеки од власних »панів«, перестає бути »самостійником патріотом« і спокійно жерує собі дальше на відпадках метропольного національного життя. Він не затроює тоді більше своєю присутностю місцевої ідеї національної окремішности і ця ідея, визволена з недосяжного для неї царства земного, переходить в єдино для неї при таких умовах доступне: — царство неземних, небуденних, святочних і літературних мрій.[1]
- ↑ Тільки в такому безтілесному царстві літератури можуть знайти душевний спокій для себе всі чесні Дон-Кіхоти, нездійснимої при демократичному тилі взаємовідносин між активними і пасивними елєментами, місцевої ідеї державно національної. Бо політичні змагання, при перевазі колоніяльної демократії, приносять їм тільки гіркі моральні мукі, а часто вигнання і передчасну та безплодну, нікому непотрібну смерть. Борючись реально за ідею політичного визволеня колоніяльної нації, а не маючи сили приборкати місцеву колоніяльну демократію, вони своєю саможертвою викликують тільки з царства ненароджених тіней нездатні до життя політичні ембріони. Заслабі, щоб жити, а за живучі вже, щоб зразу же умерти, ці недорозвинені, героїзмом і кровю слабих породжені, політичні ембріони мстять потім породившим їх батькам формами свого огидливого — безмежно до творчих батьківських ідейних бажаннь неподібного — реального життєвого потворства. Тільки усвідомивши собі вищесказане, можна зрозуміти всю траґедію нашого літературного »відродженя«, що йшло в парі з політичним конанням; гіркий »юмор« Котляревського і Гоголя; траґедію літературних епіґонів козацтва: лівобічного —
