Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/306

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


смерть фізична. Тому нема засобів, яких би не вживали метрополії, шоб тільки підняти місцеві маси, проти місцевих державно і національно творчих аристократичних елєментів. З цього ремесла — винищування і цькування власних »панів« — живе демократичний метис. І поки ці »пани«, чи кандидати на панів, не в стані своєю власного орґанізованою силою вгамувати руйнуючу діяльність місцевої демократії — доти не може бути мови про національне і державне визволеня колонії. Доти проти її визволителів завжди підійме пасивні »народні« маси, по наказу метрополії, той чи инший місцевий демократичний метис. Доти весь розвиток громадського життя колонії буде відбуватись в напрямі вирівнюваня на хама. Доти найкращі умови для розплоду і виживання матимуть в ній найгірші, руїнницькі і найбільше антігромадські типи. І доти врешті постійно будуть елімінуватись з такої колонії елєменти найкращі, найбільше творчі, найбільше громадськи чутливі, найбільше гостро відчуваючі всю гидоту колоніяльного життя.

При таких умовах, єдиним щасливим виходом для колонії являється скерування — як напр. в Провансі — всіх місцевих окремішно-національних проявів і бажаннь в сферу красного письменства, етноґрафічної штуки, культу місцевих поетів і фолькльорної та історичної науки. Тільки при повній одмові од всяких політичних незалежницьких державних тенденцій з боку тих, що єдині могли б, як би були сильні, цю національну державу сотворити — демократичний метис не чуючи вже небезпеки од власних »панів«, перестає бути »самостійником патріотом« і спокійно жерує собі дальше на відпадках метропольного національного життя. Він не затроює тоді більше своєю присутностю місцевої ідеї національної окремішности і ця ідея, визволена з недосяжного для неї царства земного, переходить в єдино для неї при таких умовах доступне: — царство неземних, небуденних, святочних і літературних мрій.[1]

  1. Тільки в такому безтілесному царстві літератури можуть знайти душевний спокій для себе всі чесні Дон-Кіхоти, нездійснимої при демократичному тилі взаємовідносин між активними і пасивними елєментами, місцевої ідеї державно національної. Бо політичні змагання, при перевазі колоніяльної демократії, приносять їм тільки гіркі моральні мукі, а часто вигнання і передчасну та безплодну, нікому непотрібну смерть. Борючись реально за ідею політичного визволеня колоніяльної нації, а не маючи сили приборкати місцеву колоніяльну демократію, вони своєю саможертвою викликують тільки з царства ненароджених тіней нездатні до життя політичні ембріони. Заслабі, щоб жити, а за живучі вже, щоб зразу же умерти, ці недорозвинені, героїзмом і кровю слабих породжені, політичні ембріони мстять потім породившим їх батькам формами свого огидливого — безмежно до творчих батьківських ідейних бажаннь неподібного — реального життєвого потворства. Тільки усвідомивши собі вищесказане, можна зрозуміти всю траґедію нашого літературного »відродженя«, що йшло в парі з політичним конанням; гіркий »юмор«  Котляревського і Гоголя; траґедію літературних епіґонів козацтва: лівобічного — Куліша і правобічного — Михайла Чайківського; траґедію Антоновича, зразу активного самостійника, врешті археолоґа і т. д.
    Особливо багато прикладів таких траґедій можна найти серед недорозвинених південно-американських націй, в більшости яких життя прийняло огидливі форми завдяки перемігшій в їх нутрі типовій колоніяльній демократії. Наприклад відомий »герой Америки«, іспанський креол Болівар, творець на місці іспанських колоній пяти нових національних держав: — Перу, Венецуелли, Колумбії, Екватора і Болівії — побачивши перед смертю, в що обернулись під пануванням захопившої владу демократії оці сотворені ним держави, писав: »Воду орали ці, що служили справі визволення! В Америці немає вірности ні серед людей, ані серед націй. Їх договори — це шпарґали; їх конституції — мертві книги; їх вибори — бійки; їх свобода — це анархія, а життя з ними — це мука«. Знов инший великої сили і здібности державний муж, творець державної і національної самостійности Чилійської республіки, креол старого хліборобського велико-земельного і аристократичного місцевого іспанського роду — Бальмацеда, скинутий вкінці »народнім повстанням«, піднятим проти нього демократичними, збагаченими на спекуляціях, метисами, покінчив життя самогубством, залишивши в своїм передсмертнім політичнім заповіті такі слова: »Мене ніскільки не дивують ані непослідовність ані несталість цих людей (піднявших повстання). Всі ж бо творці південно-американської самостійности умерли в тюрмах, або були замордовані, або загинули, як вийняті з під права, на вигнанню. Такий характер носять горожанські війни у всіх старинних і сучасних демократіях. І тільки той, хто бачив власними очима переможців в такого рода війнах, зрозумів, чому переможені — навіть як би вони були найбільше відданими слугами Держави — кінчають тим, що кидаються на свій власний меч« (цитую за вище згаданою працею Caldéron'а).