Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/309

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


ніяльно-демократичної деморалізації, в формі народженя чи відродженя реліґії, яка своїм здержуючим, консервативним, орґанізацийним авторітетом розкладові впливи демократії усуває. Цю реліґію приймає завжди провідний місцевий найсильніщий клас. Він обмежує свої імперіялістичні хотіння випливаючими з цієї реліґії законами спільної з пасивними масами моралі і витворює одночасно, оперті на такій спільній моралі, обмежуючі так само його імперіялізм, політичні форми монархічної державної влади.[1]

Тільки при таких умовах може відбутись політичне визволеня колонії — визволеня орґанічне, творче, її власними, здатними до дальшого національного та державного розвитку силами.

Але иноді може прийти найстрашніще для колонії визволеня демократичне. Воно буває тоді, коли з яких небудь причин, в добі ще панування демократії, ослабла або розвалилась метрополія. Демократичний хаос в такій колонії — що здобула собі самостійність не завдяки власній внутрішній силі, а завдяки безсиллю метрополії — доходить до кульмінацийної точки. Позбавлена власного сильного державного апарату, позбавлена власних здержуючих консервативних класових сполучень, така колонія, по упадку державного апарату метропольного, стає ареною нічим вже не здержаної боротьби демократичних політичних партій між собою. Провідники цих демократичних партій, перед якими одкрилось несподівано необмежене вже нічим поле для політичної спекуляції, хочуть тепер стати всі головами держави, що найменше її міністрами, провідниками і героями нації. Між ними починається безконешна бійка, якої класичним прикладом може служити республіка Мексиканська; в трохи (поки що!) лагідніщих формах всі визволені перемогою антантської демократії нові европейські республіканські і демократичні »національні держави«, або нещасна, зі своєю октроірованою державностю, Ірляндія.[2] Такі, »само-

  1. Не буду тут довше зупинятись над загально знаним фактом відродженя і орґанізацийної пращі українського православя паралєльно з розвитком козацького класу і значінням, яке мало для перемоги козаччини та одвойованя нею України Патріярше (подібно як Папське для англійського Вільгельма Завойователя) благословення для Гетьмана Богдана. Так само вкажу тільки побіжно на величезну ролю християнства в історії витвореня нових держав з колишніх римських колоній і руїн римської метрополії. Відродженя реліґії це першорядний фактор в ділі побореня демократичного хаосу і дисциплінованя розложеної та розпорошеної цим хаосом колоніяльної нації. Визволеню колонії сприяє звичайно в таких випадках йдучий дальше демократичний розклад метрополії. Коли колонія вийде з демократичного хаосу швидче ніж метрополія — її перемога забезпечена.
  2. Українська демократія дуже любить покликуватись на приклад Ірляндії. Поминаю вже це, що націоналізм український — як слушно звернув на це увагу в своїх цінних статях про Ірландію Проф. С. Томашівський (в Львівській »Свободі« за р. 1922, також в книжці: »Під колесами історії«) — трудно порівнювати з націоналізмом ірландським тому, що останній спірається на многовіковій традиції, оперує традицийними національними а не соціяльними гаслами, має в руках таку сильну зброю, як відріжняюча Ірландців від Англійців римо-католицька реліґія, з її могутнім церковним орґанізацийним апаратом і т. д. Але навіть такий сильний націоналізм деґенерується під проводом демократії. Бо коли прийняти, що власна національна держава повинна бути вищою і кращою політичною формою громадського життя, а не установою найбільше сприяючою самовирізуванню туземців, то приклад Ірляндії повинен бути застрашаючий. Він власне показує до чого доводить демократичний метод орґанізації колоніяльної нації. Про основи нації — її орґанічно, стихійно спаяні класи — і про орґанізацію цих класів там забуто во імя демократичної »національної єдности«. Тому нація виродилась там в словесний націоналізм, що став монополем демократичних політичних партій. На чолі всіх цих партй бачимо інтеліґентів, які конкурують між собою і перед народом в степені зненависти до Англії. Поки була ще на місці оця зненавиджена Англія, демократичний метод орґанізації нації не виказав всієї своєї деструктивної суті, бо один ворог обєднував собою в одно тіло всю цю демократичну і демократією розпорошену націю (як би там таких національних ворогів було два, як напр. на Україні, то і демократія тамошня, так само би роздвоїлась на дві »орієнтації«, як і українська). Але коли цей національний ворог на хвилину одійшов собі в бік, то показалось що ніякої орґанічної національної едности між демократичними націоналістами немає. Вони зараз же кинулись на себе з ножами. Розуміється якийсь стихійно спаяний і добре зорґанізований, матеріяльно сильний, консервативний клас, міг би силою своєю цю боротьбу припинити, демократію на її місце — серед законом обмеженої опозиції — поставити, від руїнницького необмеженого політичного проводу її одігнати і національно-державний лад силою своєю установити. Але такий клас під владою демократії не зорґанізувався. В результаті сучасна ірландська політична внутрішня боротьба ведеться між однаковими по свому інтеліґентському проводу і соціяльному складу демократичними партіями, з яких одні намагаються вдавати з себе тепер »консерватистів« тоді, коли инші спекулюють дальше на »народолюбстві« і революцийнім непримиримім патріотизмі. Тому ця боротьба проґрам, а не класів, абсолютно безплодна, вона не може дати жадній демократичній партії рішучої перемоги, затягається вона в безконешність (бо патріотизм демократії безмежний і між нею все знаходяться »лівіщі« чи »правіщі«, але все більше завзяті патріоти) і в результаті викликує вона серед змучених і позбавлених одного сильного проводу пасивних мас повну зневіру в репрезентовані демократією національно-державні ідеали. Останні (в червні 1922 р.) вибори до ірляндського парляменту, де поруч 58 націоналістів правих (ґрупи Коллінса) і 36 лівих (ґрупи де Валєри) пройшло 33 представники від фермерів і робітників, показують, що проти всевладної досі демократії починається реакція. В опозиції до неї починають поволі орґанізовуватись розпорошені нею і розбиті класи. Але що демократія змонополізувала там виключно для себе ідею державно-національну, то ці класи, з яких власне могла би вирости сильна, орґанічна, життєздатна Ірляндська нація, через свою опозицію до демократії, починають вороже ставитись і до змонополізованих демократією національно державних змаганнь. В цім лежить джерело будучої ірландської траґедії і проблематичної з внутрішніх причин ірландської незалежности. Її утрата була б льоґічним наслідком розкладової діяльности всієї ірландської, як »правої« так і »лівої«, демократії.