Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/31

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


од Варшави. Бо ця залежність колоніяльна нас — як стан шляхетсько-хліборобський — політично ослаблює і убиває.

Чи це єсть ренеґатство? Чи ренеґатами були анґлійські виходці, що одділились од Анґлії і сотворили всі разом, для добра своїх дітей і своєї Батьківщини, свою окрему американську націю і державу? Чи ренеґатським було ґерманське франкське войовниче племя, що од Ґерманів одділившись, французську державу сотворило, або племя нормандське, що одділившись од Франції, сотворило Анґлію? Слацою вічною нашою — шляхти польської в Україні — було-б, як-би колись нащадки наші могли про нас сказати предки наші, з роду польського рицарства, осівши тут, одділились од Варшави і помогли сотворити нашу велику державу і велику націю — Україну! Але щоб оця наша найдорожча мрія могла бути здійснена, ми мусим бути станом. Як стан — мусимо бути єдині, солідарні, мусимо бути сильні і з собою спаяні.

І Ви знаєте, що од мого стану, од братів моїх, мене не відірвете ніколи. Ви знаєте, що до України йшов я від самого початку і досі, не викиднем, не одинцем, а разом зі своїми, з свої станом. Горстка нас була, але ми були собі свої; ми всіми фібрами душі розуміли себе так, як Ви з своїм »націоналізмом« себе не розумітимете ніколи. І ми решту братів, наших були-б до себе притягнули, як-би Ви своїм націоналістичним повстанням проти нас не знищили зародків — всі класи і всі стани обіймаючої — Української Нації.

Сьогодня з руїн все треба на ново відбудувати. Але і сьогодня, як і вчора, вважаю, що тільки як стан — як громада спільною кровю, традицією, вихованим і працею спаяна — ми маємо для України державно-творчу вартість. Тому орґанізації свого стану і свого класу для нової боротьби за державу присвячую, як і давніще, свою працю. Але власне ця праця Вам ненавистна. Ви боїтесь, Ви не хочете, щоб наш шляхетсько-хліборобський стан, як стан, почав в життю українськім активну участь брати. Це-ж бо загроза Вам, що живете з визволюваня України так, щоб її не визволити ніколи. Це знищеня Вашого руїнницького монополю на українство. Це кінець Вашого панування в ньому, бо отаманами, президентами і літературними ґеніями Ви можете бути тільки доти, доки нема реальної державної України, а ми — як стан український — можем істнувати тільки в реальній державній Україні і мусимо здобути її, або загинути. Тому Ви з моєї ідеї — ідеї найнебезпечніщої для геґемонії Варшави на Українських Землях — робите »полонофільство«. Тому Ви — »полонофоби« — готові мене на радість Варшави задушити.

Чи пригадуєте собі, як, будучи Гетьманським послом у Відні, обороняв я тодішню справу поділу Галичини? Обороняв її не тільки з уряду, а ще й тому, бо як справа поділу територіяльного (а не Вашого націоналістичного, язиково-віроісповідного) була вона особливо близька йому серцю. І чи пригадуєте собі, як одночасно ширили підлі поголоски про »зраду віденського посольства« Ви, Наддніпрянці того типу, що потім Варшаві не тільки Галичину, а й цілу Україну готові були запродати, та свої услуги проти нашої »грізної для Польщи Гетьманської небезпеки« предлагати? І Ви, Галичане того типу, що з цілої ідеї України робите лиш один з додаткових способиків полагоджуваня своїх особистих справ.

Звільнений од присяги Паном Гетьманом, остався я з горечю в душі між Вами, щоб братів моїх і рештки державности української од Вас рятувати. Чи вибачили Ви мені зложену Вам зараз-же на вступі заяву: »памятайте, що

XXX