Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/315

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


тими, хто править і тими, ким правлять — одно слово: між національною аристократією і пасивними масами нації — то найбільше число цієї аристократії припадає на добу правління демократії, середнє на панування класократії і врешті найменше на панування охлократії. Паралельно до цього явища бачимо, що взаємовідношеня між аристократією і пасивними масами — між поривом вперед і силою опору цих мас — буває гармонійне і ритмічне тільки при консервативній, але не реакцийній, при обмеженій монархією і релігією, але разом з тим творчій класократії. Воно вироджується в нічим не здержаний табетичний біг перед себе — в нічим необмежений »проґрес« — при пануванню правлячих нацією мас республіканської суверенної демократичної аристократії, або в мертвий застій реакції при пануванню найбільше народньої форми влади: охлократії.

Вся моральна сила і весь моральний авторітет охлократичної аристократії, які дозволяють їй, при її малому числі, правити величезними юрбами, держаться власне на тому, що охлократія вповні і без ніяких компромісів пристосовує себе до пасивности та інертности вародніх мас. Вона не жене їх вперед обманом і шарлатанством, так як це робить демократія, що купує примарами »народньої суверенности« погоничів зпосеред самої народньої маси, які — подібно прирученим слонам — женуть вперед собі подібних, уявляючи, що вони самі собою правлять в своїй слоновій суверенній — »народній республіці«. Але вона теж не пориває вперед за собою пасивні маси, своїм власним прикладом і своєю власною внутрішньою силою, так як це робить матеріяльно продукуюча і сильна своєю лицарською орґанізованостю та обмеженям себе відповідно до степені восприїмчивости пасивних мас — класократія. Матеріяльно непродукуючі войовники і пропаґатори та толкувателі тієї чи иншої віри — якими єсть скрізь і завжди всякі охлократи — правлять пасивними масами своєю залізною завойовницькою орґанізацією, террором та суґґестією. І таке правління завжди без спротиву і радо приймається пасивними масами доти, доки репрезентована правлячою охлократією і нею суґґестіонована віра йде по лінії стихійно вроджених цим масам: пасивности, інертности, лінивства. На питанню, як примусити »народ« працювати інтензивно, працювати не стадом по інерції, з найменшим напруженям енерґії, а працювати з найбільшим напруженям всіх індивідуальних сил кожного зокрема (але разом з тим по класам орґанізовано, як це буває при класократії — чи в розтіч і хаотично, як це буває при демократії) — ломить собі скрізь і завжди шию всяка охлократія. Її правління »в єдности з народом«  — як казала формула старого царського самодержавія — з інтензифікацією праці і збільшеням продукції погодити неможливо.