Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/323

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


 — вона приголомшує в самім зародку всякий порив вперед, громадськи і матеріяльно творчих, аристократичних елєментів. Сама охлократична аристократія — складена завжди з войовничих, але матеріяльно непродукуючих кочовників чи полукочовників — ніякого пориву до громадської і матеріяльної творчости пасивним масам не дає, навпаки, вона на їх пасивности та інертности будує своє панування.[1] Отже, не даючи масам ніякого пориву до громадської і матеріяльної творчости і будучи владою, що спірається власне на пасивности мас, охлократія не має потреби оцієї своєї народньої влади відповідно до степені восприїмчивости пасивних »народніх« мас обмежувати. Так само не може вона обмежувати своєї здержуючої (реакцийної, а не консервативної!) влади во імя потреб громадської і матеріяльної творчости аристократії, бо початок такої творчости означає кінець охлократичної суґґестії, кінець охлократичного панування. І держиться всяка охлократія так довго, доки маси бачать в ній захист од ріжних »панів«, доки вона своїм самодержавним, абсолютистичним террором нищить в самім зародку все, що могло б ці пасивні маси зрушити з місця і примусити їх до більше інтензивної громадської і матеріяльної праці. Доки наприклад Царь (і той охлократичний державний апарат, на чолі якого він стояв) »въ единеніи съ народомъ« дійсно репрезентував всеросійську інертність та реакційність, доки він не пішов на уступки поступовим »конституцийним поміщикам і фабрикантам«, доти влада його була тверда і непорушна.[2] Так само і большевики будуть держатися так довго, доки вони

  1. Всякі »елєктрифікації« большовиків це такий самий блеф, як звістні антрепризи Потьомкіна, що теж по тому самому охлократичному методу »заводив матеріяльну культуру« в Росії.
  2. Всі »народні заворушеня« за часів самодержавія звертались завжди не проти Царя, а проти тих чи инших »панів«. Проти царської влади став »народ« виступати тільки тоді, коли вона власне стала »конституцийна«, коли вона в очах народу стала по боці »панів«. Народнім характером всякої охлократичної, отже і старої царської влади, пояснюється факт, що ліберально-демократичні російські круги в боротьбі проти неї, мусіли вживати перш за все соціяльних а не політичних кличів, бо тільки соціяльними »противопанськими«, а не політичними »противоцарськими« кличами могли політично незадоволені демократи притягнути народ на свою сторону. Тому напр. російські ліберально-демократичні поміщики, бажаючи для себе конституції, мусіли »народові« обіцювати за це свою власну землю, бо самими лише політичними гаслами вони ніколи б народу до бунту проти пануючої охлократії не заохотили. Розуміється оце харакірі нічого їм не помогло і російська народня революція, як всяка народня революція, звернулась перш за все проти всієї поступової, ліберальної і соціялістичної, взагалі здемократизованої аристократії. Те чого не в стані був зробити старий охлократичний режим, зробив охлократичний режим новий. Відроджений в комуністичних чрезвичайках старий і досвідчений всеросійський охлократичний жандарм знов повернув собі владу тим, що захистив всеросійський народ од всякого примусу до більше інтензивної громадської і матеріяльної праці. Він вирізав при помочі народу »народолюбну« ліберальну і соціялістичну демократію, яка в своїй наївности, внутрішній незорґанізованости, розпорошености та нікчемности, хотіла народніми руками — а не власною внутрішньою орґанізованою силою — повалити народню охлократичну владу.