Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/360

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


реакційний (не консервативний!), ворожий їй, войовничий, неліберальний і по своїм тенденціям диктаторський охлократичний державнйи апарат, на якому вона сидить і без якого не може бути ніякої французської нації — лежить причина політичної, соціяльної, фізичної і духової нерівноваги Франції, джерело її частих революцій, її повільного вилюднюваня і завмірання… Тільки відродженя, або народженя якогось сильного, матеріяльно продукуючого, але заразом лицарського класу, який би зміг покласти основи класократії, могло б дати Франції нове ритмічне і орґанічне життя. Але чи це можливо, коли навіть найбільші вороги сучасної демократичної Франції — монархісти французські — і ті по свому методу орґанізації, по своїй соціяльній структурі — охлократи. Коли виступаючий там на арену політичного життя новий активний клас робітників-продуцентів, незважаючи на всі змагання синдикалістів надати йому класову орґанізацію і лицарський характер[1], все більше і більше піддається з одного боку — розкладовим впливам пацифістичної соціяльної демократії, а з другого — диктаторським приманкам відродженої знов в сучаснім комунізмі старої революцийної охлократії…

Иншу форму розвитку демократії бачимо наприклад в Польщі.

Польща повстала із розселеня між пасивною словянською масою (уніфікованою вже якоюсь попередньою охлократичною племінною владою) прекрасно зорґанізованих войовників — Ляхів — (історію цього розселеня дуже добре заналізував проф. Ф. Пєкосінський), які були мабуть дансько-норманського походженя і, прийшовши сюди, дуже скоро осіли в землю та разом з місцевим класократичним ядром витворили перший основний клас лицарів-землевласників. Влада цих

  1. Проблєм войовничости і лицарскости пролєтаріяту займав особливо теоретика синдикалізму Жоржа Сореля. »Пролєтаріят — висловлював він свої думки побажання в цьому напрямі — орґанізується для битви, одмежовуючись старанно від инших частин (демократичної) нації, підпорядковуючи всі свої соціальні справи — справі бою. Він має виразне почуття слави, яке припадає його історичній ролі, і почуття героїзму, присуще його войовничій поставі. Він бажає рішаючої спроби сил, в якій би він міг виказати всю свою внутрішню вартість«. Тільки така лицарська ідеольоґія могла би — на думку Сореля — виховати серед пролєтаріяту почуття чести (l’honneur), яке розвивається природно у всякій орґанізованій армії, і врятувати пролєтаріят од морального розкладу, який ширить серед нього соціялістична парламентська демократія. Остання свій вплив серед пролєтаріяту — як каже Сорель — будує на цьому, що виховує в ньому: зависть — почуття пасивних істот, і помсту — почуття типів безсилих. Сорель думав, що войовничо-лицарський характер пролєтаріяту сприятиме також відродженю енерґії: раси сміливих вождів того войовничого типу (du type guerrier), що сотворив був колись велич сучасної індустрії та техніки і що сьогодня, під впливом демократії, деґенерується в тип мягкотілих соціяльних філантропів, які бажають тільки спокою та миру і »тільки думають об тім, як би перестати бути собою, якби позбутися присущих їм прикмет та обовязків« (»Réflexions sur la violence«).