Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/364

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Завдяки цьому всьому в Польщі немає міцних підстав і для класократії: немає вже основного, добре зорґанізованого, консервативного і монархічного лицарського земельного класу, біля якого могли б наростати нові продукуючі і сильні класи, немає теж і анальоґічного класу промислового. Єсть натомість тільки »праві« і »ліві« демократичні партії, на чолі яких стоять однаково декласовані і однаково деструктивні ріжні інтеліґентські демократи, що для своїх хоч ріжних »правих« і »лівих« проґрам — але для своїх абсолютно по суті однакових політичних спекуляцій — шукають опертя в однім і цім самім — однаково ними деморалізованім, революціонізованім і дезорганізованім — »сувереннім польськім народі«. При таких умовах істнування держави польської стане дуже проблематичним з хвилиною, коли перестануть піддержувати її сторонні сили і коли минеться слабість її сусідів. Бо тільки »інтересом« сильних »союзних« держав і слабостю держав ворожих може держатись всяка отака, позбавлена власної внутрішньої — класократичної чи охлократичної — сили, демократична держава. По долі слабшої української демократії польська демократія може судити про свою власну долю. Не будучи пророком, можна здогадатись, що демократична Франція зробить колись »союзній« польській демократії теж свого роду »рижський мир«. І польські насмішки над Україною та й вся польська політика супроти України можуть тільки служити ще одним показчиком істинно-демократичної політичної глупоти правлячої тепер в Польщі верстви.[1]

  1. Взагалі вражіння чогось безнадійно нерозумного роблять польсько-українські відносини, які укладаються під проводом і впливом переважаючих в обох цих націях демократій. Сильніща демократія польська в своїй »національній експанзії« на Україну вводить в польській національний орґанізм, або робить його союзниками, все, що єсть з громадського боку найгіршого на Україні: або пасивних рабів, або деструктивних і анархічних хамів. Знов демократія українська, монополізуючи »український патріотизм« і »представництво нації«, звертається не так проти польської метрополії, як в першій мірі проти місцевих, осілих вже на Україні, а вийшовших колись з Польщи, активних, продукцийних і державно-творчих елєментів. Не даючи крім того змоги своїми руїнницькими впливами викристалізуватись власній українській консервативній, національно і державно-творчій ґрупі, біля якої змогла би розпочатись асиміляція оцих активних, вийшовших колись з Польщи (і не з Польщи), державно-творчих елєментів, — демократія українська в той спосіб руйнує і відштовхує від України сили найбільше на Українській Землі здатні до сотвореня власої, незалежної Української Держави. Мало того, в своїй боротьбі проти своїх власних державно-творчих сил і вже тут на Україні осілих, місцевих »польських панів«, вона піддержує ліві, охлократичні польські елєменти, тоб то якраз ці елєменти, які (коли б вони на щастя України не були слабі і демократизовані) єдині ще в Польщі здатні до сотвореня сильної польської держави і до найсильніщого (на подобіє російських большовиків) затягненя петлі на шиї Української Нації. В результаті обидві ці нації, під проводом своїх »доблєстних« демократій, руйнують свою внутрішню орґанічну структуру і перетворюються в нації-професії (одна — »місіонерів демократичної західної культури на Сході«, а друга — »покривджених Русинів«), нації абсолютно нездатні до незалежного державного життя, нації екстериторіяльні, на взірець нації жидівської. В Польщі оця дегенерація єсть наслідком переросту національного орґанізму, завдяки демократичній колоніяльній експанзії, а в Україні наслідком його недоросту, завдяки безсиллю демократії асимілювати для нації місцеві, територіяльні, державно-творчі елєменти. Але обидві ці деґенерації єсть наслідком проводу і панування демократії. Отже хай і демократія українська не сміється з демократії польської, з її нездатности до розумного державного життя. Бо, будучи по суті такою самою демократією як і польська, вона в своїх конечних цілях, і при найбільше навіть сприяючих для неї умовах, йде до сотвореня з України копії демократичної Польщи, Копії, настільки вульґарніщої і гіршої від ориґіналу, на скільки менше в Україні ніж в Польщі старих класократичних державно-національних традицій, догризанням яких може лишень держатися всяка отака »визволена« демократія — і наскільки навпаки: в Україні більше ніж в Польщі таких — нічим, ні традицією, ні одідиченою культурою не здержаних тут — руїнників, для яких »народня« демократична республіка єсть формою »державною«, ідеально сприяючою національному самовирізуванню і нищеню власної держави.