Типовим врешті прикладом непорушного на протязі столітть панування охлократії може служити Росія. Кажу іменно Росія, а не Великорусь, не Україна, не Білорусь, не Литва, Латвія, Фінляндія, кавказські нації і т. д. і т. д., бо кожна з цих націй, які входили в склад Росії, могла б була розвинутись инакше, сотворити свої власні національно-державні орґанізації, коли б всіми ними не правив один безнаціональний всеросійський охлократичний державний апарат, пристосований до восприїмчивости найнизчих, найбільше численних, але заразом найбільше пасивних та інертних мас кожної з цих націй. Складався цей охлократичний російський державний апарат з »общеруських« бюрократичних, військових, духовних та інтеліґентських елєментів, які зразу шляхом террору, а потім механічної виучки набірались зі зденаціоналізованих і відірваних від рідного ґрунту членів великоруської, української, білоруської, литовської, фінської і всіх инших, заселяючих Росію націй, та з ріжних вирваних зі свого класового оточеня, здекласованих поміщиків, селян, міщан, синів духовенства, всяких »разночинцев« і т. д. Історія цієї єдиної і неділимої охлократичної орґанізації, яка правила і править всіми приголомшеними і розпорошеними »російськими націями«, це і єсть історія Росії.
Розвивалась оця Росія майже так само як і рідна їй по методу орґанізації охлократична Франція. Тільки у Франції охлократія, щоб побороти хоч і розложену, але сильну численно класократію, зразу ж вирвала з рук класократії і прийняла за свої її національні гасла — по своєму, розуміється, їх переробивши та до своїх потреб пристосувавши. В Росії ж, де в центрі кристалізації російської охлократії — в землі московській — класократія була дуже слаба, національні гасла при формуванню охлократичного державного апарату довгий
нічну структуру і перетворюються в нації-професії (одна — »місіонерів демократичної західної культури на Сході«, а друга — »покривджених Русинів«), нації абсолютно нездатні до незалежного державного життя, нації екстериторіяльні, на взірець нації жидівської. В Польщі оця дегенерація єсть наслідком переросту національного орґанізму, завдяки демократичній колоніяльній експанзії, а в Україні наслідком його недоросту, завдяки безсиллю демократії асимілювати для нації місцеві, територіяльні, державно-творчі елєменти. Але обидві ці деґенерації єсть наслідком проводу і панування демократії. Отже хай і демократія українська не сміється з демократії польської, з її нездатности до розумного державного життя. Бо, будучи по суті такою самою демократією як і польська, вона в своїх конечних цілях, і при найбільше навіть сприяючих для неї умовах, йде до сотвореня з України копії демократичної Польщи, Копії, настільки вульґарніщої і гіршої від ориґіналу, на скільки менше в Україні ніж в Польщі старих класократичних державно-національних традицій, догризанням яких може лишень держатися всяка отака »визволена« демократія — і наскільки навпаки: в Україні більше ніж в Польщі таких — нічим, ні традицією, ні одідиченою культурою не здержаних тут — руїнників, для яких »народня« демократична республіка єсть формою »державною«, ідеально сприяючою національному самовирізуванню і нищеню власної держави.
