Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/38

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Бо правління Україною це так страшенно тяжка річ, що вроджений людині нахил до руху по лінії найменшого опору все буде спокушати кандидатів на українську правлячу верству перекласти цей тягар з себе на московську або варшавську метрополію. Боротись за свою владу на своїй землі, ризикувати життям і майном в боротьбі за Державу Українську, зможе тільки класова аристократія українських класів. Державниками українськими можуть бути лише звязані міцно з своїм класом, з своїм орґанічним оточеням — провідники, які знатимуть: І. що їх боротьбу за Українську Державу піддержать їх рідні, їх найблизчі, їхній клас; 2. що їх відмова від боротьби за Державу Українську покриє їх вічною ганьбою в очах їх рідних, їх найблизчих, їхнього класу.

Русифікація і полонізація козацької старшини — тоб-то передача козацькою старшиною правління Україною в руки Москви і Варшави — йшла в парі з внутрішнім розкладом козацького рицарсько-хліборобського стану, що було рівнозначне з розкладом цілого хліборобського класу, якому стан козацький давав тоді провід і орґанізацію. Неуміння і нехотіння сучасних українських комуністів правити Україною самім, без помочі Москви, єсть наслідком того, що вони — кочова орда, а не робітнича класова аристократія. Вони не виросли з орґанізованого класу українських промислових робітників, для яких авторитетними були-б тільки такі провідники, що правили-б Україною самі, а не при помочі Москви. Врешті, чи в стані витворити українську правлячу верству, не звязана ні з яким класом склока розпорошених інтеліґентів, що можуть бути чим угодно — самостійниками, зміновіховцями, героями, провокаторами — бо це нікого на Україні, хто займається поважним класовим життєвим ділом, не обходить?

Українська Держава може бути здобута лиш класократією: політичною співпрацею авторитетних класових провідників, обмежених, в своїм бажанню як найбільшої для свого класу влади, послухом одному всекласовому державно-національному законові і зберігаючій цей закон одній Гетьманській Верховній Владі.

Тому »Листи« мої, хоч адресовані до мого класу, призначені і для класів инших. Любов до свого класу не означає у класократів зненависти до чужого класу. Навпаки: шануючи себе, ми шануєм других. Ми не хочемо ні за що бути рабами инших класів, але тому ми й не хочемо, щоб инші українські класи були нашими рабами. Ми від них, як і вони від нас, маємо тільки право вимагати, щоб всі ми позбулися нахилів до диктатури і анархії — щоб всі ми визнали над собою видимий символ нашої національної єдности і символ необхідної для нас всіх Держави — Українську Верховну Гетьманську монархічну Владу. Для всіх Українців, що душаться в колоніяльному розкладі України, що не одбились од своїх найблизчих, свого класу, — і що всіма силами душі хочуть необхідної їм для життя Української Держави — призначена ця книга.

Отже в першій мірі для духовенства всіх трьох — православного, уніятського і латинського — українських обрядів, яке з реліґії не робить російської, польської, чи української »національної« політики; яке не забуло, що за свою паству і за християнський мир на Україні воно несе одповідальність перед Богом; яке бачить, що не може бути на Землі Українській такого миру християнського без припиненя її колоніяльного розкладу, прямого наслідку залежности од московської і варшавської метрополії; і яке знає врешті, що по большовицькім пануванню, дику і безбожну анархію українську припинити, мир Божий між мешканцями України і Верховну над ними Владу світську установити — без

XXXVII