поную пройти моїм Землякам, коли вони хочуть почати думати иншими катеґоріями, ніж ці, що привели до руїни України.
Легче написати загальну теорію держави, ніж призначену для практичного ужитку в реальних умовах даного громадянства. Власне оце трудніще завдання було моїм завданням. Для здобуття даної реальної держави в даних реальних умовах потрібне перш за все однакове, орґанізоване ділання. Не може бути однакового орґанізованого ділання без однакового способу думаня. Як довести до однакового способу думаня і ділання Українців, що завдяки своїй природі — свому колоніяльному, культурному і політичному, перемішаню — дуже трудно себе взаємно розуміють? — Ось тяжке питання, яке практично розвязувати мусить кожний державник український.
Нації вже сотворені ріжняться від націй, які ще треба сотворити, перш за все тим, що мають вже історично вироблені спільні відрухи. Ці спільні відрухи улегчують їм взаємне розуміння і однакове ділання, в протилежність до націй нерозвинених, що такого однакового — інстинктивного, а не розумового — реагування на ті чи инші явища — не мають. Те, про що Німці наприклад не потребують навіть між собою говорити, ми, Українці, мусимо собі лоґічно і діялєктично виясняти. Чим тяжче себе люде розуміють, тим довше треба говорити. Отже вина за довгість цієї книги лежить не тільки на мені, а й на тяжких умовах для всякої взагалі творчої політичної праці в Україні.
Крім того, як хтось в правдивість своєї ідеї глибоко й непохитно вірить, у нього зявляється завжди забагато арґументів, щоб її правдивість доказати. А завелике число арґументів часто як раз затемняє те, що хотілось вияснити. Таким чином сила віри, завдяки якій повстала оця книга, спричинила парадоксально в деяких місцях її найважніщі хиби.
Але-ж, скажете Ви, читаче-вороже, коли дійсно Українці так трудно себе взаємно розуміють, то чому-ж не написали Ви своїх »Листів« по польськи або по російськи — мовою тих Українців, які Вам по походженю і вихованю найблизчі, або близчі, а написали їх як раз по українськи — мовою тієї інтеліґенції, що Вас — при сучаснім стані її політичного розвитку — і не хоче і не може зрозуміти.
Тому, відповім Вам я, що вже маю довгий і повчаючий досвід у ціх справах. Писав я і по польськи і трошки по російськи. Питання: чи по польськи і російськи кликати державно-творчу верству на Україні до української праці, — чи по українськи кликати українську інтеліґенцію, щоб вона тих, кого Ви до України кличете, Україною-же не побивала і народу українського проти них не підіймала — мені знайоме вже віддавна. І знаю, що даремно кликати до активної участи в боротьбі за Державу Українську тих, кого інтеліґенти українські уважають для України чужими, шкідливими і непотрібними. Для української реасиміляції державно-творчої верстви на Україні треба підготовити ґрунт серед інтеліґенції української. Без цього така реасиміляція, а значить і Держава Українська, неможливі. Тому вважав я більше доцільним написати 40 аркушів по українськи, ніж 4 про це саме по польськи або по російськи для тих Українців, що цими мовами говорять. Ті, до кого адресовані мої »Листи«, прочитають про їм відому справу й трохи більше ніж їм цього було-б треба. А ті, для кого вони призначені — як що мова йде про дійсне зрозуміння і про перейняття світогляду а не програми — обійтись-би меншим і коротшим не могли.
Все це зрештою не найважніщі ще причини літературних хиб цієї книги.
XLIV
