Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/471

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Наслідком оцих постійних вівісекцій виробились у нас значні культури: ріжниці між поодинокими нашими краями. Ріжниці між Східною (Візантийсько-Московською) і Західною (Римсько-Польською) Україною, далі ріжниці між лівобережною Гетьманщиною і Слобожанщиною, Правобережжям, Запорожськими землями, Кубаню, Галичиною, Буковиною, Закарпатською Русю і Кримом — настільки великі, що з ними всякий український політик-державник мусить дуже поважно рахуватись. Ріжні модні тепер у нас спроби механічного обєднуваня України при помочі »соборних« словесних декламацій тільки підкреслюють ці ріжниці і кінчаться збільшеням взаємного недовіря і взаємного нерозуміння. Ще більшою катастрофою може скінчитись культурна централізація Україні поліцийними засобами, в роді »українізації« Галичанами в 1919 р. вивісов київського Балабухи (відома стара київська фірма). Соборність може бути осягнена тільки гармонійним взаємним перехрещуваним двох сил: доосередковоі сили — матеріяльно і морально авторитетної, єдиної і всенаціональної — центральної державної Влади, і відосередкової сили як найширших автономій поодиноких українських країв, спаяних в одну цілість цею сильною державною Владою. Тільки при істнуванню цих двох сил — коли всіх українських людей буде притягати одна спільна столиця маєстатичностю і силою державної української Влади, і коли вони туди будуть привозити свої провінціяльні культурні окремішности, плекані в поодиноких краях, а звідтам вивозити знайомість українських людей инших провінціяльних культур — може наступити взаємне пізнання Українців, без якого всі »соборности« будуть лише порожнім звуком. Тому соборність неможлива у нас при демократичній республиці. Позбавлена такого, по віковій державній монархічній минувшині одідиченого, воєнно-бюрократичного державного апарату, який єсть напр. у Франції, вона мала-би у нас завжди слабу, безавторитетну і нікого не притягаючу центральну державну владу, з дуже натомість яскравими і крикливими, але безсилими і руйнуючими, централістичними і уніфікацийними національно-культурними тенденціями.

Другою статичною причиною нашої недержавности єсть найбільше в Европі родюча земля і добре підсоння.

Політично руйнуючий вилив цих чинників виявляється:

1. в невпиннім притяганню на нашу землю все нових, ласих на українські багатства, активних завойовників, або  — що було гірше, і відбувалось в значно більших розмірах: — в притяганню утікаючих од більше інтензивної праці та шукаючих легкого хліба невойовничих, пасивних елєментів;

2. в надзвичайно швидкій деґенерації громадських інстинктів у одних і других під впливом власне цих чинників.

Легкість боротьби з дуже сприяючою людині природою розвивала в людях, які від кількох поколіннь пожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля. В наслідок цього вироджувались і не могли розвиватись такі політично творчі орґанізаторські прикмети, як дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертв і самопосвяти. Коли Україна