Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/479

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Своя власна влада на такій землі і серед такого громадянства, які не мали досі своєї власної держави, здобувається скрізь і завжди завойованям. Завойованя єсть акцією, залежною од стихийних хотіннь і од орґанізації, яку творять і якою керують: ідея, воля та інтеліґентність. Неуміння українських людей здобути та зорґанізувати свою власну владу залежало од слабости на Україні того войовничого типу, який має стихийні хотіння до завойованя влади, і міг-би її завоювати, як що мав-би потрібні для цього: ідею, волю, інтеліґентність та орґанізацію.

Щоб цю динамічну причину нашої недержавности ясніще собі усвідомити, попробуєм її розбити на складові — як що можна так сказати — частини, зазначивши тільки найголовніщі.

1. Слабість людей войовничого типу на Україні виявлялась в політично некористнім поділі на нашій землі двох основних войовничих типів: типу войовника-продуцента і типу войовника-непродуцента. Владу звязану з даною територією, владу місцеву, може сотворити тільки войовник-продуцент, войовник осілий; але при умові, що йому буде в цьому помагати войовник-непродуцент, войовник неосілий; бо останній, не продукуючи, може себе цілком справам державним присвятити. Иншими словами: щоб могла повстати окрема державна влада на даній землі серед даного недержавного, підлеглого чужоземній метропольній владі, громадянства, треба, щоб на цій землі тип войовника-продуцента був сильніщий від типу войовника-непродуцента і щоб він міг своєю більшою силою заохотити останнього до помочі йому в здійсненю його стихийних власно-державницьких хотіннь.

В нашій історії найчастіще бувало навпаки: тип кочового войовника-непродуцента (приклади: »татарські люде«, запорожська чернь, сучасні »отамани«; і революцийна — на ділі, а не на словах — інтеліґенція) бував сильніщий од. типу осілого войовника-продуцента (приклади: галицько-волинська князівсько-боярська верства, шляхта і городове козацтво, а в останніх часах »куркулі-повстанці«, висловлюючись большовицькою термінолоґією).

В неминучій і дуже гострій (як звичайно між войовниками) боротьбі за владу, кочовий войовник-непродуцент винищував осілого войовника-продуцента. А що стихийних хотіннь до сотвореня місцевої влади самому власними силами (без проводу войовника-продуцента) у нього не було, нема і бути не може, то перемога на Україні войовників-непродуцентів виявлялась, виявляється і буде виявлятись в цьому, що вони — як каже пісня — »не знають, якому служить царю«. Иншими словами: вони тільки шукають, в якім-би чужім державнім апараті знайти вихід для свого стихийно войовничого, але разом з тим кочовничого і з Українською Землею не звязаного, хотіння влади. Від »болоховців« починаючи, і на сучасних Григорієвих, Тютюнниках, Буденних,