питання жолудка відограють в ній рішаючу ролю, але питанням цим інтеліґенція українська присвячує уваги більше, ніж інтеліґенція державних націй, і більше, ніж це личить творцям ідеолоґії, духовим провідникам громадянства. »Очі завидющі і руки загребущі« — така характеристика дана представникові нашої інтеліґенції (Альоші Поповичу) ще в княжому епосі — осталась незмінною і до сьогоднішнього дня. І сьогодня її перше відрухове слово у відношеню наприклад до своїх братів інтеліґентів, прихильників своєї влади Гетьманської, єсть: »Вас перекупили?[1] В цім слові сказано все. Коли-б дійсно Гетьман, і ця державнотворча верства на якій спіралося Гетьманство — і взагалі всі бувші і будучі подібні верстви на Україні — могли »купити« українську інтеліґенцію, тоб-то коли-б у них в добу завойовуваня влади було досить »грошей«, досить сили матеріяльної — не було-б »народніх повстаннь« проти своєї влади і була-б Українська Держава.
»Купити« — це слово, якого вживає сама про себе українська інтеліґенція. Ми, зненавиджені нею »бувші поміщики«, що шануємо інтеліґенцію, бо це мізок і творці »духа« нації — кажемо инакше. По нашому, державно-творча, володіюча мечем і засобами продукції, верства має обовязок матеріяльно піддержувати інтеліґенцію тому, бо люде, що всі свої сили віддають тяжкій і необхідній для громадського життя ідеолоґічній праці, не можуть одночасно ані продукувати для свого прожитку хліба і товарів, і не можуть цього прожитку мечем собі здобувати. Прожиток повинні інтеліґенції давати ці, що потрібують для свого громадського істнування тієї ідеолоґії, тієї моралі громадського життя, яку творить інтеліґенція. Отже в першій мірі цей прожиток обовязані давати інтеліґенції орґанізатори держави і продукції, люде меча і матеріяльної продуктивної праці. Все питання тільки в цьому, як великий має бути цей прожиток і яке місце в громадянстві і державі повинна займати інтеліґенція.
В часах коли творились европейські держави (в инших формах було те саме і в державах не европейських), істнував звичай, що обовязував лицарів опікуватись жінками, безборонними і клерками. Клерком звався тодішній інтеліґент, який в часах твореня держав бував завжди в більшости подвижником, таким чи иншим монахом. Цей монах своїм подвигом, своєю ідеолоґічною працею в чернечім убожестві, і своїм ідейним поривом аскета — помагав фізичному і матеріяльному подвигові войовника-продуцента, який творив владу, будував державу, а свого ідейного учителя-інтеліґента захищав і ним опікувався. Республиканськими президентами і державними міністрами поставали оці, колись скромні, клєрки-інтеліґенти допіру тоді, коли нації вже побудували свої міцні хати-держави, коли войовники-продуценти в неробстві стратили свої державно-- ↑ »Перекупили«… мабуть за ці маєтки гетьманські, які офіціяльним наказом сконфіскувала революцийно-інтеліґентська Директорія. При чім це був одинокий український наказ про персональну конфіскату панського маєтку. Ні одному з панів, що з погордою та зненавистю ставились до українства і тому в життю українськім ніякої участи не брали (всі свої надії на Москву та Польщу покладаючи), інтеліґенція українська маєтків не конфіскувала. Сконфіскувала тільки маєтки Скоропадських і самого Гетьмана — що віддав всі свої сили будові Української Держави — »поза законом« поставила. Це може мала бути наука для всіх будучих українських панів, які захотіли-б коли небудь українізуватись? Невже інтеліґенція українська покликана стверджувати своїми ділами, найстрашнішу для буття України і поставлену найзапекліщими ворогами України, тезу: українізація всякої правлячої верстви на Україні єсть для цієї верстви самогубством.
