тичну карієру зробили на валеню зачатків української здержуючої, консервативної, монархічної влади, можуть стати раптом творцями і фундаторами цієї влади?
Оця повна відмінність хотіннь монархічного консерватизму і »свободолюбивої« республіканської та поступової демократії — відмінність, яка »переконуваням« не піддається — мусить зразу викопати провалля між »Варягами« і тими, хто на думку варяжської теорії має їх національно засимілювати.
Асимілюватись до себе, зливатись з собою, можуть тільки елєменти созвучні, а не протилежні. Розуміється не можна допустити, щоб варяжська теорія мала на думці Варягів »гохштаплєрів« або маніяків самодурів, в уяві яких і для яких одні лиш »дурні хохли« являються відповідним полем їхньої »політичної діяльности«, неможливої у всякої иншої орґанізованої і себе поважаючої нації. Але коли ці Варяги будуть такими, якими їх хоче бачити Є. Х. Чикаленко: людьми серйозними, владоздатними, вихованими в монархічній дисципліні та послухові авторітетам, то їм буде неможливо не то засимілюватись, але навіть знайти спільну мову з нашою анархічною демократією. Відношеня Німців, покликаних Центральною Радою, до цієї же самої Центральної Ради, може бути з цього боку раз на завжди поучаючим прикладом.
»Національній асиміляції« при помочі перемальовуваня вивісок у Київі можуть піддаватись тільки залякані і страшно бажаючі торгувати »бакалейщики«. Але ніякий шануючий себе Варяг за обітницю »доброго ґешефту« на Українця себе перемалювати не дозволить. Коли нащадки старих Варягів — місцеві російські та польські, чесні та не ґешефтярські, консервативні елєменти — ніколи не асимілювались та не українізувались надіями заробітку на проєктах української демократії (вона навпаки їх відштовхувала і прищеплювала їм до українства органічну огиду), а завжди тільки місцевою традицією національною: українською минувшиною, а не українською будуччиною — то так само тільки відроджена традиція національна і тільки консервативні та класократичні верстви, в яких ця традиція знаходить свою оборону і свій вираз, можуть засимілювати прибуваючих на Україну державно-творчих Варягів нових.
»Чужоземні королевичі« в Греції, Румунії, Болгарії — про яких пише Є. Х. Чикаленко — могли без принижуваня себе, чесно і достойно, стати Греками, Румунами, Болгарами тільки тому, що престол, на який вони сіли, був оточений пошаною і пієтизмом відродженої серед нації традиції національної. Але який шануючий себе »чужоземний королевич« захоче сісти при помочі української демократії і серед цієї демократії на український престол Гетьманський (иншого поки що Наддніпрянська Україна по своїй минувшині не одідичила і тому реально до роспорядженя не має) — престол, що його сама ж ця демократія весь час осмішити, опаскудити і оплюгавити намагалась. Чи люде, що свою популярність в очах »народу« здобували лайкою українських Гетьманів і опльовуваням нашої гетьманської монархічної традиції національної можуть стати раптом відновителями цієї традиції і оборонцями українських Монархів-Гетьманів?
