Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/545

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Для реального а не літературного консерватизму і для реального а не літературного монархізму в нашу традицийну форму Гетьманства мусить бути вложений живий конкретний зміст. Нашою траґедією в початках революції було те, що ми — коли відреченя від престола російського Імператора перекреслило Переяславську Умову — бродили по одинці розпорошені, бо позбавлені обєднуючого живого символу: реальної персоніфікації української монархічної ідеї. Ця траґедія знов руїною і розбиттям звалилася на нас, коли ми, завдяки може найбільшій помилці Гетьманства, були звільнені од присяги пануючому Гетьманові, але розуміється не од вірности персоніфікованій від тепер в його Роді українській монархічній ідеї. Без реальної персоніфікації Гетьманства, ані консерватизм, ані монархізм український, ані само істнування Держави Української неможливі.

Заміна монархічної вірности реальному і конкретному Родові, репрезентуючому монархічну державність українську, вірностю абстрактній фікції України — як цього хочуть або надто хитрі або надто романтичні наші політики — до власної держави нас не доведе. Поминаю те, про що я говорив вже ширше в иншім місці, що серед нації, якої пасивні »народні« маси не мають ще національної свідомости, не персоніфікована ідея національна одержати перемоги не може. Не про »народ« зрештою тут йде мова, а про цих усвідомителів народа, які, принаймні досі, власне »безмірною любовю« до такої неперсоніфікованої абстрактної України поясняли всяку свою найбільше руїнницьку для України роботу.[1]

  1. Для прикладу: навіть ці одпадки галицької демократії, що увійшли до польського сойму, поясняють свій крок »любовю до України«. »Примушені вибирати між Росією і Польщею — казав в своїй промові п. Ільков — ми волимо вибрати Польщу, бо як республіка демократична і конституцийна вона дає нам запоруку свобідного національного розвитку«. В своє оправданя п. Ільков може навіть сказати, що він тільки реалізує політичну проґраму, намічену редактором патріотичного журналу, який по словам патріотичної преси, повинен читатись »в кожній українській родині«. »Концепція великого і старого конфлікту між Европою та Росією кидає нас, чи ми того хочемо, чи ні, разом з Польщею, по сю сторону демаркацийної лінії, по сю сторону барикади« — читаємо ми в цій програмі (»Підстави нашої політики«, ст. 97), патріотизму якої ніхто з патріотично-демократичних ворогів п. Ількова не заперечував. Коли відкинути зломаний цими демократами не демократичний принцип вірности, то що з погляду любови до неперсоніфікованої абстрактної України можна закинути п. Ількові? І скільки таких панів Ількових, з яких кожний буде »боротись« за иншу фікцію такої абстрактної »України« появиться у нас, на Україні Великій?!.... Тут при нагоді, для характеристики демократії, згадаю, що ґрупа п. Ількова зветься і скрізь сама себе називає: »український селянський-галицький клюб«. Польська преса в цілях провокацийних, щоб зпочатку скомпромітувати, а потім спольонізувати українську назву, з якою звязаний період найбільш реального істнування української державности, прозвала цю ґрупу »хліборобами«. В цьому розуміється нема великої біди, але цікаво, що це саме робить і вся без виїмку українська демократична преса. Отже супроти цього повстають питання: 1. чи демократія це такий метод орґанізації нації, при якому найлекше приймаються всякі ворожі провокації і наміри розложити дану націю? 2. Чи галицька демократія не збірається часом, по прикладу п. Ількова, сотворити разом з польською єдиний демократичний фронт, однаково заінтересований в скомпромітуванню недемократичного періоду істнування української державности, звязаного з іменем хліборобів? 3. Чи може врешті ця демократія дає п. Ільковим »політично непопулярну« назву »хліборобів« тому, що, знаючи їх демократизм, вона боїться конкуренції цієї народньої і демократичної »селянської української партії«?