Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/546

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Тільки монархічно персоніфікована Україна, так само як такаж Англія чи Італія, може служити мірилом дійсного патріотизму: найвірніщим пробним камінем для того, чи хто хоче од своїх особистих цілей, од своїх зазіханнь »на чоло« одмовитись і во імя України Україні служити, чи хто хоче во імя України над Україною отаманствувати. Тому од обовязку персоніфікації українського монархізму і української державности не повинні здержувати чесних українських людей ані сичання всякої продажної каналії, ані крики свідомих або несвідомих руїнників, що, мовляв, це єсть служба »особам, не ідеї«. В монархіях класократичних, таких, якої ми хочемо і яка тільки на Україні й можлива, які права і привілеї дає вірність Монархові? Вірність Монархові, як наприклад в Англії, це ж тільки обовязок, а не карієра, — це тільки здержуваня і обмежуваня всякого розперезаного бажання влади, а не вільна, під гаслами »ідеї«, дорога до розперезаної і необмеженої влади.

Врешті ще про одну річ не треба забувати нашим аматорам власної суверенности, які хочуть служити »тільки Україні« і яким спати не дають спокійно лаври Кемаля або Лєніна. Коли Лєнін чи Кемаль, так як колись в незрівняно більшій мірі Наполєон, стали тими щасливими узурпаторами, якими вони єсть, то тільки тому, що за ними стояли лєгіони їм безмірно вірних прихильників. Зокрема що до правих охлократичних диктатур, про які мріють наші »Наполєони«, то вони не можливі у нації, яка свіжо перед диктатурою не мала своєї власної монархії, і яка під монархією оцю звичку до вірности в собі не виробила і не виховала. Хай би попробував якийсь Наполєон зробити карієру наприклад в сучасній Франції (де вже нема хоч і революцийної, але вихованої в монархічній дисципліні »ґвардії«) або в сучасній Польщі і стати диктатором в республіці, розуміється без закордонної позички, силами лише власних внутрішніх республіканців. А про наших кандидатів в Наполєони і »народні вожді« можна з певностю сказати, що всі вони, на купу вмісті, не зберуть й пари десятків людей, які би їх вкінці не покинули і не зрадили — во імя, розуміється »любови до України«, во імя »більше патріотичної ідеї«.

Бо власне завдяки нашому дотеперішньому республіканству і тому, що од смерти Богдана ми фактично не служили персоніфікованій реальній Україні, а тільки вдавали, що служимо Україні абстрактній — зрадництво стало найбільше характерним явищем нашої історії, найбільше характерною ознакою нашої громадської національної вдачі. І тільки противоставивши цьому дотеперішньому культові зради, культ вірности — довгої, упертої: не