Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/555

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Нова правляча верства, яка склалась з самих тільки визволених рабів і яка в себе представників старої правлячої верстви не включила (а власне так — в протилежність до большовиків московських — дійшли до влади большовики українські), не здатна на такі ідеалістичні пориви, що лежать в основі всякого »мазепинства«, всякого українського державного сепаратизму. Свіжо визволений раб занадто пожадливо дріжить над подарованою йому переможцями (в даному разі — московськими большовиками) владою, щоб він для мотивів ідеалістичних — для влади незалежної, для чести, для слави, для загального добра — цею владою ризикував. І він не настільки наївний, щоб не бачити всієї небезпеки від такого ризика. Він знає, що боротьба з Москвою його становище на Україні ослабить. Він знає теж, що власне на те істнує на світі »націоналістична« і соціяльно-революцийна інтеліґенція українська, щоб такі моменти слабости місцевої правлячої верстви для своїх »національних повстаннь« використати і цю верству, в момент її сепаратистичної боротьби за власну державність українську, во імя »України« знищити. Большовики, які самі дали цій інтеліґенції ніж, щоб вона власне в такий момент зарізала — сотворену старою місцевою правлячою верствою — Гетьманську Україну, занадто ще привязані до розкошів життя, щоб тепер таким самим способом дати зарізати самих себе. Щоб такий ідеалізм, така здатність до ризикованя всіми привабами панування, міг серед них проявитись, мусить пройти що найменше кілька поколіннь, для яких панство і багатство не будуть вже чимсь новим, жагуче бажаним і свіжо придбаним. Помиляється українська демократична інтеліґенція міряючи нових українських панів — панів большовицьких — мірою однаковою, що й панів старих — Гетьманських.

Отже остається пристосовуватись. »Смѣновѣховство« мусить чим раз більше ширитись серед української інтеліґенції. Сама матеріяльно не продукуючи, вона мусить з когось кормитися. Дрібки ще не донищеної української »буржуазії« в Галичині і Америці для прокормленя цих мас не вистачає. І знищивши державу »поміщиків, куркулів і фабрикантів« — державу Гетьманську — яка могла їй давати хліб і захист своїм державним мечем, приймаючи взамін од неї її національну ідеолоґію, — інтеліґенція українська в своїй масі мусить сьогодня йти на удержаня до всеросійського кочовника за ціну повного відреченя од своєї сути, своєї чести, своєї одинокої рації істнування: відреченя од своєї національної ідеолоґії.

Колишня республикансько-демократична козацька старшина, знищивши так само своєю боротьбою зі старими українськими панами і своєю анархічностю козацьку державу, мусіла так само піти »під високу руку московського Царя«. Але тоді ця старшина потрафила принаймні забезпечити при цим матеріяльну підставу своєї економічної незалежности, потрафила закріпити за собою свою землю у повне приватне посідання. Завдяки цьому супроти уряду царського вона могла виступати весь час як орґанізована сила, як окрема сторона, з якою цей уряд мусів договорюватись і їй багато де в чім