Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/563

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


то національні визнавці всіх тих національних програм, думаючі і говорячи про зовсім ріжне, перестають вкінці себе взаємно розуміти. В таких умовах твориться вавилонське стовпотворіння, руїна і розклад, а не життя нації.

Коли у нас в останніх часах істнував дійсно єдиний національний фронт? Тоді, коли була Влада Гетьмана і була опозиція проти цієї Влади. Тоді дійсно всі думки нації були обєднані біля одної точки — біля одного національного проводу. Його піддержували гетьманці-консерватисти; на нього нападали, обєднані тоді дійсно в один Національний Союз, всі українські поступовці. І коли-б українські консерватисти були настільки сильні, щоб цю єдину точку опори для себе і цілої нації удержати, і щоб в боротьбі з поступовцями випробувати їх: хто з них єсть дійсною молодою силою, якій треба дати місце в проводі національному; хто єсть фантастом, якому треба дати викричатись і попектись в дотику дійсности; хто амбітним нездарою, який сам себе своєю злістю заїсть; хто дурнем, якого самі товариші по зброї висміють, хто врешті злодієм, якого треба замкнути в тюрму — була-б тоді істнувала Україна, була-б тоді жива українська нація. А так, перемігши майже без опору, всі ці поступові типи кинулись в прірву юрбою і сьогодня вони розділитись самі між собою, »самоопреділитись« не в силі. Всі вони українські »націоналісти«, всі вони »за народ«, всі вони революціонери демократи, всі мають найкращу програму, але нема ніякої змоги реально провірити, хто між ними руїнник, а хто честний, ідейний творець. Сотворити-ж єдиний позитивний національний фронт між ідейними творцями і руїнниками, розуміється, неможливо. Такий фронт можливий тільки тоді, коли в ньому поступ бореться з сильним консервативним опором і коли в цій боротьбі ясно вирятовуються творці і одпадаюти та демаскуються руїнники

Всякий поступ, коли він має колись здійснитись, мусить починатись від неґації реально істнуючого. Здатного до реалізації своїх хотіннь національного поступу не може бути без національного консерватизму. Нація, не посідаюча, або принаймні не посідавша колись свого консерватизму, єсть нацією мертвою, тоб-то єсть такою нацією, якої все істнування може полягати в літературі, не приймаючій ніколи матеріяльних форм, ніколи не реалізованій.[1] Хто говорить у нас про »єдиний національний фронт«, розуміючи під цим тільки його »революцийно-демократичну« половину, той тим самим стверджує, що Україна — це тільки література, і що Україна, як держава — як втілена, здійснена, реально істнуюча нація — це ідеолоґічна утопія.

  1. Сучасне істнування живих державних європейських націй пояснюється власне тим, що кожна з них мала колись свій сильний консерватизм. Нагромаджені ним національні духові і матеріяльні капітали сьогодня догризають всі ці нації. Чи істнування напр. польської республики могло-би бути довше, ніж істнування республики української, коли-б Польща не мала була колись своєї сильно шляхетської консервативної верстви, якої духову і матеріяльну спадщину ділять в своїх »пактах« і гайнують сьогодня на свої демократично-націоналістичні спекуляції ріжні «сенатори Гамерлінґі«?