Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/571

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


державницький порив — всяке змагання до умаєстатизованя, до ублагородненя нації — в самих його зародках своїми глупими і хамськими писаннями оплюгавити.

»Коротка схема гетьманування Івана Скоропадського (1708—1722) — писав я свому знайомому — така:

Петро I нищив Україну методом охлократичним: беручи її в залізні кліщі свого центрального, метропольного державного апарату і підіймаючи при помочі своїх українських аґентів народ проти панів. Систем був такий: обіцювались пільги народові од панів, як що народ заявиться за безпосередньою залежностю од царської влади. Народ, розуміється, заявлявся. Тоді присилали царських урядників і військо московське, яке дерло з народу три шкури. Все це викликувало обуреня консервативної частини старшини, яка зовсім слушно бачила в цім руїну української державности і нації. Наслідком було »мазепинство« старшини, при чім мабуть найменшим »мазепинцем« був сам Мазепа. Він довгий час Петрові в його революцийній діяльности помагав. Запізненям повстання, а головне відісланням головної оружної української сили на поміч Петрові, який козаків перемішав з московськими військами, він пошкодив справі подібно тому, як тепер ваша інтеліґенція убила в зародку свої власні державні можливости, проголосивши тільки в четвертім універсалі те, що треба було проголосити в першім (самостійність). По упадку Мазепи старшина мусіла рятувати ситуацію, страшно тяжку, з огляду на терор Петра і на аґітацію його численних українських прихильників: що Мазепа (а значить і вся старшина) хочуть завести на Україні унію, закріпостити народ і назад віддати Україну Польщі. При виборі нового Гетьмана боролись дві течії. Течія поступова, як завжди більше на Україні популярна, що хотіла революцію побивати революцією і Петровому »поступові« противоставити ще більший український »поступ«. І течія непопулярна, консервативна, яка в найбільше твердім зберіганню місцевої традиції, місцевих »старих прав та вольностей«, бачила єдину — з погляду збереженя нації і держави — дійсну противовагу петербургському (тепер »лєнінградському«) — революцийному, всенівелючому та всеобєднуючому з Москвою — напорові на Україну. Кандидатом першої течії був щирий і гарячий реформатор Полуботок; кандидатом другої, лояльний, розважний, твердий консерватист — Іван Скоропадський. На щастя перемогла тоді друга течія і тому, що вона противоставила Петрові і його »ущасливлюючим народ« реформам всю силу української традиції і українського консерватизму, Гетьманство продержалось ще 14 літ, до смерти Гетьмана. Продержалось в найтяжчих умовах: в постійній боротьбі з революціонізуючим маси натиском Росії, і в постійній боротьбі з українською соціяльно-революцийною більшостю, яка з Гетьмана робила »Іуду«, »зрадника«, »нездару« і т. п. Життя одначе показало, що та консервативна політика, яку репрезентував Іван Скоропадський, була єдине доцільною. Вибраний по його смерти реформатор і поступовець Полуботок потрафив тільки згинути в московській тюрмі. Хоч це і дало ореол самому Полуботкові, персонально честній і гарній людині, але реальна державність українська на цьому стратила, бо була по смерти Гетьмана Скоропадського зведена майже нінащо. Не міг-же нічого Полуботок зробити для двох причин: 1. ліцитація в соціяльній революцийности завжди кінчиться на Україні перемогою Москви (чому — про це ширше пишу в своїх »Листах« в »Хліборобській Україні); 2. типом українських соціяльних революціонерів (а не винятком, як був Полуботок) був і єсть такий тодішній Ґалаґан, неграмотний і зажерливий »полуінтелі-