Орґанізованого українського громадянства — в розумінню орґанічних ґруп родин, обєднаних спільним походженям, спільними родинними звязками, спільною традицією, спільною ідеєю і дисциплінованих одною авторитетною церквою — на Наддніпрянщині нема. Таке громадянство істнує у нас тільки в зародках, які виконувати ролю реґулятора демократичної анархії не зможуть при правлінні демократії, дезорґанізуючої навіть старі і міцно зорґанізовані громадянства.
Як виглядає у нас, обєднуюча спекулянтів з народом, демократична ідея нації найкраще видко з останньої пражської заяви найбільше популярного національного діяча з »революцийного демократичного« фронту п. Винниченка, що готов, як він каже, проти власної »української буржуазії«, коли-б вона появилась, відновити свій старий союз з російськими большовиками. Думати, що »народ« український більше свідомий ніж його »провідники«, можуть тільки ті, що хочуть себе, при виді таких демократичних політиків, утопіями потішати. Для нашого демократичного парламенту ми маємо поки що тільки його ліву половину, репрезентуючу »народній гнів«. Але парламенту з одною тільки лівицею, ще нігде в світі не бувало, не буде його розуміється і на Україні.
Необхідної для панування демократії парламентської рівноваги між суверенною народньою правицею і суверенною народньою лівицею, при такій демократичній національній свідомости, яку репрезентують панове з нашого »революцийно-демократичного фронту«, бути не може. Де знайдеться той необхідний для істнування »української народньої республики« український спекулянт, який п. Винниченкові дасть гроші на прогнання большовиків і на демократичні вибори з тим, щоб по виборах п. Винниченко, при помочі цих-же самих большовиків, його зарізав. Коли цей спекулянт захоче асекуруватись од репрезентованого п. Винниченком »народньою гніву«, то він буде говорити безпосередно з большовиками, бо там принаймні єсть з ким і за що торгуватись.
Нема чого теж нашій демократії сподіватись на піддержку »національних меншостей« і поступати по традиціям Центральної Ради так, щоб ненавистного »українського буржуя« міг в динаміці »української народньої республики« замінити на Україні »буржуй« російський, польський та жидівський. Тепер, по часах Директорії, така національна демократична політика вже неможлива. Наш »революцийно-демократичний« мурин з У. Н. Р. вже виконав ролю, яку йому призначили оці наші »національні меншости«: він недопустив до »української реакції«, він повалив державно-творчі українські »ґенеральсько-поміщицькі« елєменти, він побив цих старих українських панів, що до України повернули і що Україну одні зпід влади московської, польської і жидівської демократії могли визволити — і тепер цим демократичним меншостям український мурин вже на Україні непотрібний, навіть як-би він весь вписався в масонські ложі, уступив Польщі Україну не по Случ, а по Дніпро, або обіцяв повний послух демократії російській.
