Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/583

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Остається для нашої демократії остання і єдина тепер надія, що в динаміці »української народньої республики« спекулянта місцевого замінить спекулянт закордонний, і що він для якихось своїх цілей (звідци потреба »орієнтацій« і формула: »примату політики зовнішньої над політикою внутрішньою«) буде її республиканську політику фінансувати. Але-ж на це треба, щоб цей спекулянт побачив силу також правої, а не тільки лівої, української демократії; треба щоб він знав, що йому »за визволеня поневоленої української нації« (як напр. за визволеня Чехії або Польщи) повностю заплатять, а не скажуть, що ми по своїм лівим переконаням таких буржуазних довгів платити не хочемо.

Всяка-ж права республиканська демократія — це ослаблені, знікчемнілі і здеморалізовані нащадки колишніх монархічних консерватистів. Чи можуть бути вони у нас, коли ми розвитку самого оцього монархічного консерватизму ще не мали?

Комедії з переодяганням тут нічого не поможуть. Бо допустім, що під впливом близчого знайомства з »більше культурною« закордонною буржуазією почнуть правіти наші ліві. Уявім собі не тільки соціял-демократа п. Петлюру в ролі крайнього правого націоналіста, а напр. п. Микиту Шаповала в ролі оборонця вже не соціяльних, а національних інтересів, і допустім, що ці інтереси вимагатимуть віддання земель, одібраних від »чужих поміщиків« на Україні, в дешеву оренду »своїм« чеським банкам. Але-ж тоді ці банки, їх дешеві оренди, і взагалі весь цей народній »соціял-революцийний« лад і порядок треба буде обороняти. Чи оттакі демократично поправівші соціял-демократи і соціял-революціонери, що нічого иншого крім революції робити не уміють, зможуть самі в своїй республиці, без »панів« яких вони знищили, впоратись зі своєю власною лівою революцією, побиваючою їх цитатами з їх-же власних творів і прикладами їх-же власних діл?

Тільки країна, яка перейшла через добу свого власного монархічного державного життя і яка в цій добі придбала сильні консервативні основи нації, може, по упадку Монархії, витворити з оцих гниючих і уміраючих тоді консервативних основ кадри для правої республиканської демократії. І тільки в такій країні республикансько-демократична правиця може бути настільки сильна, щоб рівноважити лівицю, тоб-то виконувати ту функцію, без якої демократична республика і пануюча в ній влада спекулянтського золота — неможливі. Україна через добу власно-державного монархічного життя ще не перейшла, консервативних основ свого окремого національного істнування вона ще не закріпила, а тому не може вона мати, необхідної для республики, правої демократії, яка єсть завжди продуктом розкладу і занепаду, а не початком і не »відродженям« нації.

Коли популярність української демократії, яка може прийти по упадку комуністичної влади, не буде в пору припинена, то вона знов (як це вже не раз в нашій історії бувало) доведе Україну — до всенародньої різанини і всеукраїнської анархії — а не до безкровних