Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/588

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


віщий від націоналізму призначеного для виборів. Крім того, охлократи краще ніж демократи розуміють, що мас українських не можна підняти на боротьбу самими тільки гаслами культурно-віроісповідними: що ці маси не підуть в бій за »українську мову« і »українську націю«. Тому охлократи в стократ більше ніж демократи муситимуть сполучати ці гасла національні з гаслами матеріяльними і будити під прапорами України грабіжницькі інстинкти мас. В цьому тактика наших охлократів-націоналістів мусить бути зовсім та сама, що і тактика большовиків, з тою тільки, як сказано, ріжницею, що там обєктом грабіжа був »буржуй«, а тут має ним бути »чужинець«. Зрештою ріжниця ця дуже невелика, бо на Україні дуже легко з кожного »буржуя« зробити при бажанню »чужинця«.

Большовицька тактика на Україні удалась, бо большовики українські одержали допомогу з Москви і за для цієї допомоги пожертвували Україною. Але ця сама тактика, примінена нашими націоналістами, не удасться власне тому, що при її помочі вони хочуть збудувати Україну. На Україні нема стільки грабіжницьких, войовничих і матеріяльно непродукуючих елєментів, щоб їх можна було кинути не на місцевих, а на закордонних чужинців, походом на Москву чи на Варшаву визволити Україну від залежности од цих метропольних центрів, і в той спосіб здобути необмежену диктаторську владу для українських націоналістичних охлократів, під проводом яких такий побідний поход мав-би відбутися.

Наш »середняк« — що творить головне ядро тих мас, на яких опертися і якими владу собі здобути хоче наша націоналістична охлократія — міцно сидить на свому південному чорноземі і дуже бажає його побільшити, але не коштом московських чи польських пісків, а коштом свого власного українського пана. Всяку владу він ненавидить тим більше, чим більше вона від нього якогось руху, напруженя і зовнішніх завойованнь вимагає. На якісь зовнішні завоювання його можна було досі змобілізувати тільки при помочі московських, латишських, монгольських, інґушських, чи якихось инших — північних, степових або гірських — баталіонів. І нікому ніколи не удасться перетворити оцю, привязану до своєї землі, »середняцьку« селянську українську масу в спаяну жадобою завойовань і наскоків на чужі краї, кочову орду. Хай наші націоналістичні охлократи зпосеред військових задумаються добре над цим фактом, що, по всім свідоцтвам історичним, Українці мали завжди прекрасну оборонну, дефензивну піхоту і добру тяжку панцирну кінноту, але дуже слабу та маловартну кінноту легку — офензивну.[1]

Найбільший український войовник Богдан Хмельницький ніколи не рушав в похід без татарського кінного війська. І це військо

  1. В протилежність до ходячої але невірної лєґенди, старі наші Запорожці славились своєю піхотою, а не кіннотою — подібно, як їх чорноморські нащадки вславились пластунами, а не кіннотниками. Між иншим факт, що наша легка козацька кіннота, за часів Богдана Хмельницького, мала при сідлах лопатки для самоокапуваня (отже була в дійсности піхотою на конях, що у таких природних кіннотчиків, як тодішні Татари, помислити навіть не дасться), зазначив я в своїй моноґрафії про головного військового помічника Великого Богдана, полковника Кричевського (»Z dziejów Ukrainy« Київ 1912 р., ст. 448 і дальші).