Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/589

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


офензивне, нападаюче, виконувало свою державно-творчу ролю тільки тоді, коли воно не підіймало селянських мас на грабунок, а служило осілій козацько-хліборобській Україні — Україні войовників-продуцентів — репрезентованій Великим Гетьманом. Воно тоді не диктаторствувало над Україною і не намагалось диктаторствувати над нею при помочі бунтованя українського »середняка« проти місцевого осілого продукуючого войовника, проти того »городового козацтва«, яке творило головну міць України, опору її незалежного буття. Про це слід добре памятати тим нашим сучасним духовим татарським нащадкам, що пропаґують »український фашизм« без українського Монарха — тим, що хочуть бунтованям українських »селян« проти українських »панів« установити диктатуру українського кочовника над українським осілим хліборобом. Така диктатура, як показав ще раз приклад большовиків, без допомоги закордонних кочовників неможлива. По знищеню місцевих старих панів, український кочовник під гаслами українського націоналізму — тоб-то без допомоги кочовників закордонних — сам власними силами з пасивними селянськими масами не дасть собі ради. Він України не збудує, а тільки її, демократією занархізовану, доруйнує.

Всі руйнуючі прикмети українського націоналізму, виявлені в їх літературній, мовляв, формі нашою миролюбивою і невойовничою демократією, будуть доведені до їх лоґічного кінця ділами войовничої охлократії. Її національна диктатура в державних формах українських була-б можлива тільки тоді, коли-б вона концентрувала в собі реально істнуючі, ясно окреслені і однородні національні емоції мас. Конкретно кажучи коли-б вона стала найбільше яскравим виразником пануючої неподільно в масах якоїсь одної сильної національної зненависти. Але не можна концентрувати того, чого ще нема: не можна розпікти до націоналістичного жару тієї національної свідомости, якої маси українські по попередніх стадіях розвитку ще не одідичили. Націоналізм український, як метод політичного використовуваня емоцій мас, був-би можливий тоді, коли-б перед тим істнувала Українська Держава і коли-б в цій державі витворилась українська свідомість національна. Але утопією єсть хотіти будувати державу при помочі націоналізму, для якого в свідомости недержавних українських мас ніякого ґрунту немає. Таке штучне і неприродне підюджуваня емоцій мас обернеться завжди проти самих підюджувачів: їх неминуча невдача буде завжди во імя їхніх-же принципів витолковувана народом яко »зрада«.[1]

Не можна також оперти політичну владу на розпалюваню одної національної зненависти, коли, при цьому методі здобування влади, таких зненавистей зявиться зразу цілих три і коли відповідно до цього треба ставити масам ріжні — взаємно себе виключаючі — диктаторські націоналістичні гасла. В якій національній диктатурі і в якому »українському Наполєоні« маси українські мають бачити

  1. Класичний приклад: популярні обвинуваченя галицьких провідників, що вони не хотіли бомбардувати Львова тому, »що там були їх польські родичі«. А власне ці провідники весь час націоналізмом українським воювали!