Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/594

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Притягненя до української політичної і культурної праці останків місцевої старої правлячої верстви може відбутись тільки зверху, а не знизу. Тільки Маєстат української традиції національної, персоніфікованої в Гетьманськім Роді, який сам до старої правлячої верстви по своїм звязкам належить, може в очах цієї верстви ублагороднити ідею України, нагадати їй її власну українську минувшину і, во імя цієї української минувшини, захопити її для твореня української будуччини. Але це можливо розуміється тільки тоді, коли цей Маєстат традиції національної знайде пошану серед самих українських націоналістів. Як що націоналісти українські, при охлократичнім методі орґанізації, будуть, во імя своїх розперезаних »наполєоновських« амбіцій, цей Маєстат в болото топтати, то не може бути мови про те, щоб така, сама себе пожираюча і сама себе опльовуюча Україна змогла місцеві консервативні державно-творчі елєменти захопити. І рішаючий для буття Української Держави і Нації проблєм консерватизму і поступу — проблєм рівноваги між владою панів старих і панів нових — буде у нас вирішений тоді при помочі Москви і Польщи. А такий спосіб вирішуваня цього проблєму, як завжди, так і тепер, мусить закінчитись смертю України. Бо не зможуть ніколи сотворити української влади, тоб-то збудувати Українську Державу, самі ці, що звикли тільки бунтуватись і що присущого старим панам уміння бути переможцями і уміння виконувати владу в собі не мають. Коли вони старих панів українських в Москву і Польщу заженуть, то, поруч вічного українського нереалізованого бунту, буде на Україні завжди тільки московська або польська влада.

*  *  *

Одкидаючи потребу консерватизму в нації і бажаючи збудувати Україну »на ново«, шляхом революцийним, наша націоналістична охлократія відкидає розуміється принцип лєґітимізму при проголошеню Голови Держави. Для неї смішним здається законне право на владу, оперте на традиції, на тім, що нація сотворила в минувшині і чого ніхто не може сфальшувати. Вона не хоче бачити, що тільки прийняття цього принципу може врятувати нас од руїнницької боротьби за верховну владу. На її думку, на чолі Держави має право стояти тільки той, хто сам собі це право своїми власними заслугами здобуде. Прийняття оцього охлократичного, цезаристичного принципу веде в результаті до тієї самої — рішаючої про »заслуги« і »незаслуги« — »волі народа«, на якій хоче опертися наша демократія. З тою тільки величезною ріжницею, що демократія хоче виявляти цю волю народа шляхом безкровних виборів, а охлократія — для вирішеня питання: хто має найбільше заслуг для того, щоб стати верховною владою — хоче дати народові бомби і рушниці, замість виборчих карток. Легко собі уявити, до чого це в реальних умовах нашого колоніяльного хаосу може привести.

Але допустім, що, з цілої маси кандидатів в українські Наполєони або Цезарі, одному вдасться дійсно вирізати решту. Правління його навіть в такім разі, в умовах реального українського