Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/597

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


ський войовник-продуцент не погодиться ніколи, і не погодиться він на це ніколи ще й тому, бо нема, як ми бачили вище, ніяких даних, щоб націоналістична українська охлократія могла обєднатись дисципліновано під одним гаслом і одним проводом, оцим одним гаслом і одним проводом потягнути за собою народні маси і сотворити в той спосіб сильну диктаторську, на цих масах оперту, охлократичну владу.

Не зможуть також наші націоналісти охлократи, особливо по свіжій історії зі старими російськими боргами, замінити місцевого продуцента чужоземним фінансистом, який-би (так, як колись петербургським всеросійським охлократам) позичав нашим диктаторам гроші під умовами якогось »франко-українського«, на чий небудь погром розрахованого, »аліянсу«. Всесвітній капітал любить певні льокати і на піддержку українських Наполєонів він не піде. Взагалі, найтісніще звязана з питанням орґанізації продукції, справа економічних підстав держави єсть — як я вже не раз підкреслював (але цього, розуміється, ті, кому це треба знати, не читають) ахіллєсовою пятою всякої, навіть найсильніщої охлократії, і вона буде могилою для слабесенької націоналістичної охлократії української.

Коли у наших націоналістичних охлократів єсть розум, здатний здержувати їх буйний войовничий темперамент, — а у консерватистів продуцентів українських буде досить сил, щоб цьому розумові дати міцну консервативну і монархічну точку опори — то розумні, дисципліновані та честні, матеріяльно непродукуючі войовники та войовничого типу інтеліґенти наші зможуть зайняти своє місце у державній владі і здобути собі почестне місце серед нації. Вони зможуть тоді стати не взаємно себе вирізуючими диктаторами і писаками отаманчиками, а обєднаними біля Верховної Влади дідичного Гетьмана Монарха найкращими і найвірніщими оборонцями Української Держави — зможуть проявити тоді в українських формах всі великоцінні державно-творчі прикмети свого типу. Даючи своєю зброєю і своєю державницькою ідеолоґією піддержку українській Верховній Владі Гетьманській, вони тим самим дадуть змогу власне цій українській, а не чужій владі верховній бути державно-українським, а не чуже-державним реґулятором взаємовідносин між ріжними внутрішніми силами українського громадянства.

Для пройдення цього шляху, що єдиний може довести до Української Держави, крім розуму, треба ще трохи покори. Про оцю — одну з основних прикмет всіх державних націй — найбільше забувають наші націоналісти охлократи, які власне, коли вони дійсно думають про державу, повинні-б про цю прикмету найбільше памятати. Для оправданя свого браку покори — для поясненя того, що їм зовсім нема чого коритись перед Маєстатом традиції, репрезентованої Українським Гетьманом Монархом — вони часто вказують на приклад Іосифа Пілсудського — соціяліста, анти-монархіста, націоналіста і разом з тим революціонера-войовника — який єсть для них ідеалом. Поминаючи те, що про Іосифа Пілсудського писав я в иншім місці, не беручи на увагу його »кресове« походженя і приймаючи його