Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/598

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


за тип справді польського диктатора, думаю, що його приклад повинен бути для наших націоналістів охлократів відстрашаючий. Мені здається, що Пілсудський міг-би був стати загально шанованим начальним вождем польської армії, і міг-би був покласти в той спосіб міцні фундаменти під будову польської держави тільки тоді, коли-б на чолі цієї держави стояв вищий над всі класи і партії Монарх. Як кандидат в диктатори-Наполєони Пілсудський себе в Польщі політично унеможливив і — кажучи по євангельськи — закопав в землю свій державний талан а з ним може і будуччину польської держави. Що-ж думати про Пілсудських у нас, нації недержавної, а не поневоленої, — нації, яка не має і не може мати в собі такої, як польська — на тисячолітній свідомости національній виросшої — націоналістичної культури.

Прикладом для наших войовників націоналістів мусів-би бути не Пілсудський, а Монк — той анґлійський войовник-патріот, що по революції Кромвеля відновив в Анґлії монархію. Не для себе здобував він владу в зруйнованій революцією країні. Його меч служив не його власній амбіції, а реальному символові тієї старої традиції державно-національної, яку репрезентував анґлійський Монарх. І тому, що все громадянство побачило оцю покору людей меча перед реальним Символом Держави і Нації, змогла серед нього відродитись єдність державно-національна, знищена революцийними диктаторами під гаслами добра нації неперсоніфікованого, а тому фіктивного, яке кожний инакше розумів і яким кожний свої инакші честолюбні замисли прикривав.

Так само і по »смутному времені« в Москві, московські »служилые люди« (такі самі, по свому громадському типу, як і наша сучасна націоналістична охлократія) ударили покірно чолом перед боярським Родом Романових, хоч цей рід боярський мав тоді за собою одну тільки силу традиції державно-національної, але силу власне єдину, щоб в пореволюцийнім хаосі відріжнити тих, хто хоче служити державі, від тих, хто хоче служити собі. Бо власне в цій персоніфікації ідеї державно-національної в конкретнім, реальнім — з державно-національною минувшиною звязанім — Роді даної нації, лежить творче значіння Монархії в хвилинах, коли нація, збаламучена тріскучими але порожніми фразами ріжних революцийних демаґоґів, опиняється в повнім внутрішнім розбиттю, в повному хаосі. Місце розєднуючого націю чванства, порожности і сам-собіпанства свіжо визволених рабів, які під ріжними »партийними« революцийними гаслами націю розбивають, займає тоді — обєднуюча знов націю — покора перед її видимим, реальним, історично вже витвореним, Маєстатом, персоніфікованим в реальній особі Монарха. Про цю покору, без якої не будуються держави, слід памятати особливо нації, що всі свої власно-державні змагання не здійснила через розперезане, — нічого, крім своєї власної порожности, не поважаюче — чванство ріжних, мріючих про свою власну диктатуру, отаманчиків.

Україна, коли має істнувати, мусить пройти через процес сотвореня держави, тоб-то процес завойованя влади найсильніщою