Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/606

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


такого завойованя політичної влади, по лінії найбільшого опору, може бути збудована як всяка, так і Українська Держава.[1]

Але перед українським продуцентом-войовником, природним орґанізатором хліборобського класу, лежатиме теж инший шлях: шлях пристосовуваня, шлях по лінії найменшого опору. Він може зробити те, до чого його буде примушувати українська і всяка инша на Україні демократія. За миску сочевиці, за обітницю »справедливої« аґрарної реформи і за обітницю залишеня йому трохи землі без ніяких прав і ніяких обовязків — оттак, як кожному демократичному виборцеві »середнякові« — він може одмовитись од свого політичного первородства, од прав і обовязків войовника-орґанізатора. І, одмовившись од боротьби, од завойованя, од політичного проводу, він, як непотрібний пережиток — знищений демократичною »парцеляцією«, чи охлократичним »совхозом« — загине, а з ним разом, як умерший в лоні матері плід, загине, ненародившись, і Українська Держава.

Городський спекулянт фінансист, батько всякої демократії — це смертельний ворог хлібороба-войовника. Тверда державна монархічна влада, без якої не може істнувати орґанізатор хліборобського класу, означає обмеженя свободи спекулянта, означає рівновагу між інтересами міста і села, означає припиненя сучасної городської експлуатації села. Тільки проти проводу в державі войовничих хліборобських елєментів — тільки проти української »реакції« — міг-би фінансувати городський спекулянт українську демократичну інтеліґенцію. Знищеня природних орґанізаторів селянства шляхом аґрарної реформи, заміна їх демократичними інтеліґентськими »народніми вибранцями«, і переміна пасивної селянської маси в стадо баранів, яких городський демократичний інтеліґент і городський демократичний фінансист мають стригти при помочі своєї парламентської »механіки« — це буде на Україні завдання зпочатку української — а по її прогнаню, одночасно зі знищеням »української реакції« — завданням демократії всеросійської, чи всепольської.

  1. В цім здобуттю собі політичної влади природними орґанізаторами хліборобського класу і в доводі ними своєї потрібности, як орґанізаторів політичного і економічного життя, лежить вся суть т. зв. »аґрарної реформи«. В Анґлії, в якій державна анґлійська нація не може обійтись без своїх лордів, і де ці лорди хочуть, мають силу і уміють правити, ніхто поважно про »аґрарні реформи« не говорить. Всі »аґрарні реформи« єсть скрізь і завжди наслідком внутрішньої слабости природних орґанізаторів хліборобського класу і єсть завжди твором — або войовників-непродуцентів (охлократій), або інтеліґентів і фінансистів спекулянтів (демократій) — які димовою завісою »оборони інтересів селянства« прикривають своє хотіння неподільної над ним влади і хотіння знищити владу »аґраріїв«. Де ці »аґрарії« морально і матеріяльно сильні, і де вони тому потрібні, там народ не відчуває потреби в аґрарній реформі, аґітація за нею не має серед нього успіху — і навпаки.
    Вищесказане відноситься до сути, а не до форми. Зміни в формах землеволодіння, напр. збільшеня чи зменшеня деяких його категорій, можуть лежати в інтересі цілого класу, як орґанізаторів, так і орґанізованих. Ці зміни не мають нічого спільного з аграрною реформою в розумінню знищеня природних орґанізаторів хліборобського класу, тоб-то в такому розумінню, яке скрізь тепер поняттю аґрарної реформи надається.