Бо по знищеню оцієї єдиної української державницької, хліборобсько-войовничої сили, українська демократична інтеліґенція буде знов викинута за двері так само, як вже її раз викинуто по її »удачнім« повстанню проти Гетьмана. Буде викинута тому, що перемога демократії на Україні означає перемогу города і городської поступової культури над консервативним селом. Городська-ж культура, а з нею і поступ, можуть бути національні тільки там, де було, або єсть сильне консервативне войовниче і державницьке село; тільки там, де, завжди інтернаціональний по походженю, городський спекулянт мусів в своїм часі перейняти мову і культуру орґанізуючого село, а через двір Монарший і цілу націю, лицарського і орґанізованого хлібороба-войовника.
Але де село, як в »демократичній Україні«, буде — по знищеню хлібороба-войовника — репрезентоване дрібно-зажерливим, продажним, нездатним до орґанізації, бо позбавленим лицарського проводу і прикладу »середняком«, там демократичній інтеліґенції, репрезентуючій такого рода »націю«, городський фінансист спекулянт, пан і правитель всіх на світі демократій, може що найбільше дозволити грати »народні штуки« в якімсь »народнім театрі«. Парламентську політику на Україні по перемозі демократії не буде робити український інтеліґент. Він в ній буде фіґурувати в партіях »української національної меншости« доти, доки політично не порозумніщає і не перейде разом зі своїм »середняком« до тієї чи ишної, російської чи польської, демократичної більшости.
Сучасна українська демократична інтеліґенція, виступаючи вся без виїмку, від правих »націоналістів« до крайніх лівих есерів, проти природних орґанізаторів хліборобського класу і намагаючись зайняти у відношеню до пасивних селянських мас їх місце — копає гріб не тільки Українській Державі, але й самій собі. Україна не може народитись зразу перезрілою: вона не може увійти в стадію старечої національно-демократичної городської республиканської культури, не перейшовши через стадію культури молодечої, лицарсько-хліборобської, монархічної, і не витворивши в цій стадії таких консервативних національних основ, на деґенерації і доїданню яких побудовані всі сучасні демократії.[1]
- ↑ Що цькування »поміщиків« єсть не тільки українською спеціяльностю а звичайною прикметою всякої демократії, найкраще видко з прикладу сучасної Польщи. Хіба ніхто не скаже, що польський поміщик для польської демократії єсть »чужинець«, а проте він сього дня для правлячої демократичної інтеліґенції і буржуазії польської такий самий »ворог нації і держави«, як і для нашої демократії поміщик український. »Поміщики саботують польську державу« — такі річі можна читати що дня не тільки в польській правій і лівій демократичній пресі, а навіть в офіціяльних відозвах інтеліґентських правителів народово-демократичної Річпосполитої (напр. видана »товариством державних урядовців« в Марті 1924 р. відозва до віленського повіту, підписана на першім місці віленським старостою!).
Натомість чисто українською спеціяльностю єсть обвинуваченя місцевих »поміщиків« в »неукраїнськости« і »чужинстві«. Ці обвинуваченя тим більше комічні, що ніхто з панів наддніпрянських інтеліґентів, починаючи від найбільше галасливих націоналістів, »свідомим Українцем« не вродився, а допіру десь в ґімназії або університеті ним зробився. Ще більше комічні обвинуваченя цих-же самих »поміщиків« в »національнім зрадництві«. Коли Росіяне або Поляки обвинувачують Українців в зрадництві, то вони одночасно цих-же самих »Українців« вважають за Росіян або за Поляків і стараються їх всіма силами спольщити або зрусифікувати. Так роблять нації державні.
Инакше поводиться ця недержавна шумовина, якою єсть більшість »свідомої« української націоналістичної і соціялістичної інтеліґенції. Вона робить з українських старих панів »чужинців« і одночасно обвинувачує їх в »національнім зрадництві«. Коли наприклад Гетьман Павло Скоропадський єсть, як каже ця інтеліґенція, »не-Українець« і »московський ґенерал«, то значить він не »національний зрадник«. Коли-ж обвинувачувати його, як це робить ця сама інтеліґенція, в »національнім зрадництві«, то треба признати, що він Українець і намагатись всіма силами, щоб він Українцем був. Але власне цього останнього найбільше інтеліґентські монополізатори України бояться. »Нація українська — кричать вони — це нація селян та інтеліґентів, і ніхто, крім нас, не має права претендувати на провід цією нацією«. Бо й справді: — коли-б останки старої правлячої верстви на Україні, люде посідаючі політичну культуру і досвід влади, почали брати участь в українськім політичнім життю — то чи змогло-б удержатись тоді монополізованя України »українськими головними отаманами« і »українськими політичними ґеніями« з недоучених бурсаків, або з »редакторів«, що стільки-ж нахабні і грубі, скільки порожні і брехливі (як слушно схарактеризував одного з цих численних »редакторів« — поважний і честний український публіцист — Василь Панейко в своїй книжці: »Зєдинені держави Східної Европи«). І доки Україна буде монополем таких бурсаків і »редакторів«, із стану недержавного рабського істнування вона не вийде, бо нікого, крім горстки озлоблених писак або наївних романтиків зпосеред інтеліґентів, вона до себе в той спосіб не притягне.
