Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/615

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


їнська анархія, яка вибухає і вибухатиме завжди з хвилиною політичного унезалежненя України, і яка єсть наслідком цього двобою, мусить бути опанована власними українськими руками, мусить бути втихомирена місцевою Українською Владою, сотвореною самими мешканцями України без помочі Москви.

Чи цей проблєм можна вирішити мілітарним союзом, чи війною?

Не мені — уродженому і вихованому в західній римсько-католицькій культурі, жившому цілий свій вік з землі, а не з казьонного жалуваня, і українському державникові вже тоді, коли майже всі теперішні наддніпрянські москвожери »самостійники« були ще запеклими проти-самостійницькими есдеками, есерами або просто російськими чиновниками — тішитись з того реального факту, що — необхідний для побідної війни з Москвою і для перетягненя України від східно до західно-европейського політичного світу — єдиний український національний протимосковський фронт — це політична утопія. Але занадто болюче переконала мене в цьому сама українська соціально-революцийна — як націоналістична, так і соціялістична — інтеліґенція, щоб я міг в цю утопію вірити і иншим, незрячим, цю утопію проповідувати.

Коли-б ті чи инші українські соціяльно-консервативні — єдине до сотвореня Держави Української здатні — сили задумали воювати з Москвою, їм завжди — при піддержці Москви — ніж в спину всадять ті чи инші — соціялістичні чи націоналістичні — інтеліґентські соціяльні революціонери. Почавши од Святополка, прозваного цими інтеліґентами »Окаянним«, і кінчаючи Мазепою, прозванного цими самими інтеліґентами »Проклятим« — ця аксіома української політики доказана і передоказана. Коли за Гетьмана Павла Скоропадського українські соціяльно-консервативні сили взялись, в як найгостріщій суперечности з большовицькою Москвою, до будови реально можливої Української Держави, то анархічні покидьки московської культури, якими в своїй більшости єсть »свідома« соціяльно-революцийна інтеліґенція українська, підняли проти них, до спілки з московськими большовиками, під прапором фіктивної »української самостійности« повстання. І коли-б, завдяки цьому повстанню, на Україні знов запанувала на цілі століття Росія, то всі ці противогетьманські інтеліґентські борзописці, що сього дня під прапорами »українського націоналізму і самостійництва« гопцюють на дикому полі української публіцистики, постають знов смиренними »преподавателями гимназій«, редакторами ріжних »Кіевскихъ Откликовъ«, чиновниками петербургських канцелярій, або всеросійськими якимись новими есдеками чи есерами.

Так само доказана та передоказана і друга аксіома української політики: в боротьбі за політичне унезалежненя від Москви українські державно-творчі соціяльно-консервативні сили не можуть опертися на