Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/618

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
шукають союзу з московським урядом Дєнікіна, або проповідують орієнтацію на московських большовиків; — Галичане, які братаються з наддніпрянськими політичними хаотиками-галайками, проголошують з ними ⁣»соборність«, кличуть їх до себе в Галичину, слухають побожно їх теревенів про ⁣»похід на Москву«, а потім плачуть, коли ці хаотики, або ⁣»змінили віхи«⁣ і втікли в Москву, або в Варшаві уступили Галичину Полякам, — такі Галичане хай мають принаймні стільки розуму, щоб причини всіх своїх нещасть шукати в саміх собі, а не в ⁣»Папі римському«, чи ⁣»амбасадорах антанти«.

Політичний союз з Москвою в нашій політиці зовнішній, це тільки один бік шляху до унезалежненя України від втручання Москви в нашу політику внутрішню. Можна такий союз заключити, а одночасно власну українську державність стратити. Наприклад ⁣»союзна«⁣ з Москвою Радянська Україна забезпечена, розуміється, од піддержки Москвою повстання якогось ⁣»українського національного союзу«⁣ проти харківської радянської влади. Але сама ця влада не єсть Українською Владою, — сама Радянська Україна не єсть суверенною Українською Державою. Радянська українська держава — це фіктивна назва фактичної державної влади московської півночі, а харківська влада — це, вповні залежна од московського центру і позбавлена зовсім своєї власної внутрішньої української матеріяльної і моральної сили, частина всеросійської правлячої верстви.

Отже політичний союз з Москвою в політиці зовнішній це тільки частина акції, що прямує до політичного унезалежненя України від влади Москви. Щоб таке українське унезалежненя державне могло дійсно статися, рівнобіжно мусить розвиватись і друга частина цієї акції: мусить бути, під прикриттям союзу з Москвою, сотворена своя власна місцева Українська Влада власними українськими силами без московської допомоги.

Сотвореня такої влади без боротьби з Москвою не обійдеться. Але цю боротьбу ми можем виграти тільки тоді, коли будем її вести во імя наших спільних зовнішніх — як наших так і московських — союзних інтересів: коли українську Гетьманську Армію, обороняючу незалежність України від Москви, Москва не зможе бунтувати проти Гетьмана, бо це буде союзна Армія. Нашу державну незалежність від Москви ми зможемо відстояти наприклад во імя нашої спільної з Москвою оборони перед експлуататорськими у відношеню до нас тенденціями Західної Европи і во імя активної політики в напрямі скріпленя, у відношеню до инших політичних союзів, союзних сил наших держав. І навпаки: ми нашу незалежність стратимо, коли, отуманені хвилевими пристрастями, дамо себе уживати як знаряддя до розбивання політичної відпорности Сходу Европи і коли оборона політичних інтересів цього Сходу (і інтересів наших в цім числі) перейде неподільно в руки Москви. Розуміється, шлях войовничого кивання на Москву українським пальцем, схованим в чиїмсь чужім чоботі, вимагав-би од нас меншого напруженя всіх сил, ніж шлях одвертої союзної політичної ривалізації з Москвою. Але власне тому,