зною породою“ пояснюється моя політична „самостійницка позиція“. Сьогодня чую, що я й ми всі ніколи не були й не можемо бути самостійниками, бо самостійництво це виключно соціялістична прикмета.
3-го падолиста 1917 року Генеральний Секретаріят України відозвою оповіщав населеня, що „всі чутки й розмови про сепаратизм, про відокремленя України від Росії — це тільки контрреволюцийна пропаґанда, або просто несвідомість. Центральна Рада й Генеральний Секретаріят твердо та ясно заявили, що Україна повинна зостати в складі федеративної російської республіки“. А 22 січня 1918 року таж сама Центральна Рада видала 4-й універсал, в якім писалось, що „Рада Народніх Міністрів повинна безпощадно боротись з усіма протиреволюцийними силами й кожного, хто призиває до повстання проти Самостійної Української Народньої Республіки й до повороту старого ладу, карати яко за державну зраду“.
Живемо ми в часах чудес. І слава Богу, що таке чудо з українською демократією сталося, що вона нарешті прозріла й у можливість вільного й незалежного істнування української нації повірила. Алеж, коли ті часи чудес пройдуть і наша нація оглянеться назад на тяжку пройдену путь, то вона скаже, що за часів російської революції можливе максімум самостійности й державної незалежности України було здобуто за Гетьманування Павла Скоропадського й за його першого хліборобського Уряду під головуванням українського хлібороба Федора Лизогуба.
Отже ми не самостійники. За цім першим нашим гріхом іде другий: той клас, що ми до нього належимо, взагалі для нації української зовсім непотрібний. „Земельна буржуазія“ — читаємо напримір в „На переломі“, ч. 3 — „Поляки та Москалі (між Українцями, на думку того журналу, очевидно таких земельних буржуів не має й не може бути), як культурний чинник за часів поневолення України Московщиною не приносила ніякої користи українській національній ідеї“. Розуміється не знати, яке значіння має в демократичнім лексиконі слово „земельна буржуазія“; чи вживається там протилежний термін — „городський аґрарій“, і яке число десятин треба посідати, щоб називатись на Україні „польським та московським земельним міщанином“ і яке, щоб одержати ранґу „українського соціялреволюціонера“.
Але в усякому разі ми досі думали й навіть були певні, що до класу родових землевласників — того класу, що в наших селян називається „пани“ — належали: Гребінка, обидва Гоголі, Микола Маркович, Олекса Стороженко, Квітка-Основяненко, Метлінський, Куліш, Костомаров, Білозерський, Максимович, Лазаревський, Чубінський, Потебня, Опанас і Марія Марковичі (М. Вовчок), Панас Рудченко (Мирний), Олександер Кониський, Драгоманів, Гринченко, Старицький, Леся Українка (Косач), Микола Лисенко і т. д., — все для нашої сучасної демократії „московська земельна буржуазія“. А тепер такаж „земельна буржуазія польська“: Ходаковський, Олізаровський, Падура, Михайло Чайковський, Спиридон Осташевський, Антон Шаш-
